Читать онлайн книгу "Батяр з Клепарова"

Батяр з Клепарова
Андрiй Аркан


Андрiй Аркан (справжне прiзвище Тимчишин; нар. 1964 р.) – украiнський режисер, сценарист, актор, дипломант (2011) та лауреат (2013) мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова». З 2008 року i до сьогоднi – засновник i керiвник громадськоi органiзацii «Кiновiзiя». Мешкае у Львовi.

Львiвського батяра Северина Бабiя i Марту Брук, дочку вiдомого в мiстi психотерапевта, наприкiнцi 30-х рокiв поеднало захоплення джазом та модними естрадними ритмами. Саме пiсля одного з концертiв розпочинаеться чарiвна iсторiя iхнього кохання з карколомними пригодами у вирi апокалiптичноi доби.

Львiв передвоенний та перших рокiв Другоi свiтовоi вiйни… Кому належало це дивовижне мiсто? Польщi? Радянським, а згодом i нiмецьким окупантам?… Насамперед Львiв завжди належав батярам. Попри будь-якi злигоднi й жахiття часу, вони нiколи не втрачали людськоi подоби та гiдностi. Бо правдивий батяр дуже добре знае, що таке справжня, всеперемагаюча любов, яка сильнiша вiд самоi смертi…





Андрiй Аркан

Батяр з Клепарова

роман-фантазiя в стилi ар-деко



Вiн гуляв i вбивав по-королiвськи. А королева була така прекрасна…

    Емiль Золя






1





У безконечнiй тишi безмежного Всесвiту згасали останнi акорди. Оркестр завершив трiумфальне прем’ерне виконання джазовоi композицii. Мелянхолiйна i така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у ii видимому й невидимому просторi, який мерехтiв у пасмах легкого туману вiд гарячих потокiв потужного освiтлення, людського тепла, папiросного диму та випарiв з кухнi. Тут не обiйшлося й без хитромудрих фокусiв пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вмiло поеднати магiю музики з магiею свiтла.

У такi нетривкi митi щастя, яке пронизувало аж до слiз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постiйним вiдвiдувачам цього знаного на пiв-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грiшну Землю, нiколи бiльше не повертатися до ii вiчних проблем, до думок i балачок про грошi, злиднi i хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постiйних репортажiв та розмов про нову, велику вiйну…

Труба Енвера Булфара в загальному звучаннi всього оркестру не розчарувала i нiкого не лишила байдужим. То було несамовите переживання чогось незвiданого, чогось, що нiяк не передаеться словами. І, як ознака доброго дива музики, пiсля завмирання останньоi ноти ще довго тиша панувала у просторi.

Та ось публiка з вiдчутним задоволенням, бо несила було вже тамувати подих, поволi виходила з навислоi паузи. Спочатку полинули поодинокi плескання рук, i вже за кiлька секунд одностайно i бурхливо, зi схвальними вигуками, а подекуди вже й на американський манiр – свистом, зала дякувала оплесками щасливим, усмiхненим музикантам, яким цього разу вдалося проникнути в найпотаемнiшi i найтемнiшi закутки нутра вибагливоi львiвськоi публiки.

Вiд щастя Зеник перебував на сьомому небi. Сьогоднi був його день. Йому випало пережити саме той рiдкiсний момент у життi, про який кажуть, що зорi на небi зiйшлися, i доля подарувала йому хвилини найвищого пiднесення та блаженства.

Нове, дорогоцiнне придбання Зеника Смаги – геть юний трубач, татарин Енвер Булфар. Неймовiрно талановитий, генiальний музикант, унiкальний i своiм хистом, i своею манерою гри, що всi у Львовi, навiть витонченi поцiновувачi джазу, не могли надивуватися: як таке могло статися, як воно могло з’явитися у мiстi, де нiколи не iснувало видатних традицiй джазового музикування, та ще й у татарськiй, мусульманськiй родинi…

Вперше Зеник побачив Енвера досить давно, на виступi в ресторацii «Колiзей», коли юному генiю заледве минуло п’ятнадцять лiт. Гра Енвера настiльки заполонила Зеникову душу, що вiн твердо постановив – за будь-яку цiну переманити молодого трубача до себе.

Енвер, хоча й був ще зовсiм хлопчиськом, та на диво дуже добре знав собi цiну. Мабуть, далася взнаки спадкова пiдприемницька жилка народу, до якого вiн належав, а особливо виховання в його не бiднiй i напрочуд лiберальнiй родинi. Багато родичiв Енвера навчалися у найпрестижнiших унiверситетах Європи, ставали з часом вiдомими юристами, фiнансистами, лiкарями, науковцями. І батьки Енвера крiзь пальцi дивилися на тi його захоплення музикою, а на всi закиди своiх единовiрцiв вiдповiдали: якщо Аллах даруе iхнiй дитинi такi здiбностi, отже, така Його воля! І вони не мають жодного права нi сумнiватися, нi, тим бiльше, змiнювати волю Аллаха! А крiм того, Енвер був наймолодшим у традицiйно чисельнiй татарськiй сiм’i i, звiсно ж, пестунчиком, улюбленцем усiеi родини.

Енвер одразу заломив Зенику таку цiну за свiй перехiд до нього, що той iно присвиснув, закотив своi пукатi очиська до неба i вiдступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всiх львiвських ресторацiях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закiнчувалося шкандальом, розривом i переходом у iнший оркестр.

Зеник усе вичiкував. Вiн дуже добре вiдчував, що конфлiкти Енвера з тими всiма львiвськими фраерами вiд музики пов’язанi не з грошима. Вони для Енвера – не головне. Для Енвера головне – музика. Якось не складалося йому зiгратися з жодною джазовою групою у Львовi так, як би вiн того хотiв… А все тому, що постiйно бракувало до його таланту вiдповiдноi майстерностi, вiдчуття гармонii та ансамблю у грi iнших музикантiв.

Зеник терпляче вичiкував. Добре знав – рано чи пiзно то мусить статися. І цей час настав. Енвер сам прийшов до нього. Стояв на бетоннiй долiвцi його закладу якось невпевнено, похнюплено, у довжелезному, завеликому як на його щуплу фiгурку сiрому плащi, ховаючи руки в глибоких кишенях, i розглядав Зеникiв дансинг, порожню наразi сцену.

Досi Енвера стримувало те, що Зеник був украiнцем i знався з львiвськими батярами, а це могло б спровокувати зайвий iнтерес з боку влади, особливо полiцii. Зеник свято запевнив понадмiру обережного Енвера i навiть заприсягся усiма найтвердiшими батярськими клятвами, що з львiвською владою у нього iдеальнi стосунки, а всi дiльничнi полiцаi у нього в кишенi, пiсля чого юридичнi справи вони владнали i пiдписали папери напрочуд швидко.

І от сьогоднi – особливий день, справжне свято, другi уродини старого Зеника. Вiдбулася прем’ера, перший виступ Енвера Булфара з його новим, повнiстю укомплектованим оркестром! Для Зеника то була найдорожча мить щастя – почути Енверову трубу на своiй сценi зi своiм оркестром! Така то була мить щастя, що йому здалося – бiльше таке не повториться, i в своему життi вiн уже не зможе нiколи нi вiдчути, нi пережити чогось подiбного.

Оплески, свист, схвальнi вигуки не вщухали. Публiка шаленiла вiд непiдробного задоволення, вiд справжньоi насолоди. Ось на авансценi знову з’явився Енвер. Овацii в залi з новою силою пiдiрвали всю публiку. Енвер, розчахнувши руки, тримав у однiй свiй коштовний iнструмент i, нiби обiймаючи кожного з присутнiх, обвiв широким жестом увесь простiр зали й вклонився вдячнiй публiцi. І нiби не вiдпускаючи ту хвилю найвищого захоплення, за невловимим помахом невидимого диригента, оркестр завзято вшкварив латиноамериканську самбу. Всi присутнi в залi зiрвалися з мiсць i, перекидаючи по дорозi стiльцi, повискакували на танцювальний пляц та й поринули в ритми запального, модного танцю.

Про надзвичайну майстернiсть музикантiв Зеникового оркестру слава Львовом ширилася дедалi бiльше. Тривав стiйкий запит на концерти та виступи, вiдповiдно – кишенi тих музикантiв, яким ще вчора крiм жебрацького вуличного музикування, нiчого бiльше не свiтило, наповнювалися дзвiнкими золотiвками. А все то – добрий генiй всiма шанованого пана Зеника! Дай йому Боже довгих i щасливих лiт життя! Достатку i мiцного здоров’я! Щастя й радостi! З роси i з води!!!

І музиканти сповна вiддавалися шаленству музики, чесно вiдпрацьовуючи всi ритми бойових танцiв зулусiв, акорди i такти незнаних нетрiв дикоi Амазонки вкупi з африканськими джунглями та спекотними саванами кратеру Нгоро-Нгоро.

Жвавий танець нарештi скiнчився, вимотавши майже всю енергiю з ошелешених вiдвiдувачiв. Знеможена публiка, кволо аплодуючи, пленталася до своiх мiсць. Всi потребували короткого перепочинку, доброi випивки та закуски.

Ось i сам пан Зеник у дорогому, елегантному свiтлому костюмi з яскравою краваткою-метеликом, задоволено пiднiмався на сцену. Гарно кланявся на всi боки чисельнiй публiцi, пiдносив догори долонi, лагiдно припрошуючи втихомиритися i дозволити йому промовити кiлька слiв. Зеник пiдiйшов до рампи, де на важкому металiчному штативi незграбно стовбичив мiкрофон, що скидався на великого павука-хрестовика, який чатуе на здобич посерединi своеi павутини. Не скидаючи зi свого обличчя посмiшки, Зеник театрально здивовано закотив брови догори й ошелешено розглядав це диво технiки. Потiм прокашлявся. Залою одразу пролунав гучний звук, який викликав серед публiки регiт задоволення.

– О!.. Працюе, до холери! – Радiсно розпочав свою промову Зеник. – Рухаемося в ногу з часом! Маемо теперка i в нашому улюбленому льокалi перший у Львовi мiкрофон! Хе-хе-хе!.. – І Зеник гучно у нього заплескав.

Моцний ляскiт оплескiв, вкупi зi щирим реготом пронiсся по залi, змушуючи публiку пiдтримати той черговий Зеникiв бзик. Ото вже той Зеник бзденькнув! Перший у Львовi мiкрофон! Ха-ха-ха!.. Та який то перший!.. Але хай вже старий тiшиться! Той Зеник вiчно любить фраерство скорчити, як у воду пукнути. Далi оплески в залi супроводжувалися бадьорими вигуками з мiсць.

– Зенку, не кремпуйся! Гони вiци, Зенку! Вiци давай!..

– Вали кавали, Зенку! Кавали вiдпускай!..

Зеник з розумiнням прикрив повiки своiх банькатих очей, закопилив губу i, ствердно кивнувши головою, заспокiйливо замахав пiднятою рукою.

– Цiхо-цiхо!.. Буде, буде!.. Всього нинi буде досить – i вiцiв, i кавалiв!.. Та насамперед для нашоi поважноi публiки в такий феноменальний вечiр буде багато доброi музики i чарiвного спiву! Так, панове?! – І на цiй фразi Зеник рвучко з вказiвним пальцем розвертаеться до музикантiв оркестру, а тi, мов по командi, вмочили пару запальних тактiв у гучному супроводi барабанiв.

Це викликало нову хвилю оплескiв, вигукiв та свисту. Круговий рух долонi – i всi звуки оркестру потрапляють в Зеникiв кулак. Музика вмить змовкае. Постiйнi вiдвiдувачi дансингу тiшаться, мов дiти, вони просто обожнювали цi фраерськi фiнти Зеника i все глибше стверджувалася серед них загальна думка, що з роками до його поважного образу бiльше пасувала роль старого, досвiдченого конферансье. Зеник задоволено оглянув збуджену публiку, знову пiднiс заспокiйливо руки догори.

– Отож, файно-сьмо вiдбули Великоднi свята, та й мусимо трохи ся бавити, бо сам пан Бог так велiв!.. Бо так ся стало i нiц тому не зарадиш, але маемо нинi кiлька уродинникiв! А то е нашi шановнi Михайло Цяпало, Іван-Орест Шиманський та всiма знана, кохана Домна Щур з гоноровоi родини Когутiв! Тож привiтаймо iх всi разом!.. – Зеник першим заплескав бадьоро, вся зала пiднялася зi своiх мiсць i пiдтримала його оплесками. А Зеник вiв далi: – У такий приемний вечiр вартуе презентувати щось свiже. Чи не так, панове? – Зала пiдтримала слова Зеника схвальними вигуками. – А тому, крiм уже чудесноi композицii у виконаннi нашоi новоi зiроньки – Енвера Булфара… Енверчику, вiтаю, найщирiший респект!.. Оплески Енверу!.. Я з величезною радiстю i з не меншою приемнiстю оголошую, що сьогоднi весь вечiр на цiй сценi наш неперевершений, незрiвнянний Северин Бабiй!.. Привiтаймо його, панове!..

Северин майже весь вечiр сидiв у темному кутку зали сам, вiн не скинув свого незмiнного капелюха, а, навпаки, ще глибше натягнув його аж до самого носа, простягнув пiд столом ноги i куняв. Йому було добре. Йому було дуже затишно, а чарiвна музика його просто заколисала, навiявши несподiванi та неймовiрно казковi образи.

Що-що, а ховатися, зникати в будь-якому просторi Северин у життi вмiв найкраще. З раннiх лiт, живучи на вулицях, якi не раз в усi пори року, за будь-якоi погоди ставали йому прихистком, домом, лiжком i, при потребi, криiвкою, вiн дуже добре осягнув те хитре i таке необхiдне для будь-якого батяра ремесло. Та сьогоднi робив це зовсiм не задля фраерського форсу. Перехиливши кiлька чарок доброго коньяку, вiн зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своiх знаменитих боргiв, вицофався нарештi, старий пердун, з фiнансовоi скрути, коли може собi дозволити пригощати публiку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».

Перед тим як закуняти, вiн майже годину спостерiгав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарiвну незнайомку, яку помiтив уже давно. Уперше зауважив ii, коли у дуже доброму гуморi i вiдповiдному градусi шпарив на всю губу батярських пiсеньок, аж уся зала пiдтримувала його п’яним хором. В ту мить крiзь тьмяний серпанок вiн натрапив поглядом на цiкаву незнайомку в коштовному i звабливому вбраннi, яка незворушно вмостилася на стiльцi, закинувши ногу на ногу. Опершись лiктями на край столика, вклала нiжне пiдборiддя на зiгнутi зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очi i майже пiвобличчя ховалися пiд широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрiвши таке, Северин вiдчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбiльше його зачепили витонченi, неймовiрно чуттевi губи незнайомки…

Та треба було догравати на сценi свою батярську роль, доспiвувати останнiй куплет. А незнайомка зникала щоразу непомiтно, так само як i з’являлася. Своiм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всi його думки й бажання, вся його уява були заполоненi мiстичним для нього образом невловимоi незнайомки, яка так несподiвано замешкала у його душi та помислах.

Але й в iншi днi, коли надворi дощило, коли було зимно та слякiтно на вулицях i публiки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумнi думки i душу опановував тужливий настрiй, коли Северин виконував лише лiричнi пiснi, вона з’являлася теж. І хоч як не намагався Северин розгледiти ii у натовпi перед своiм виступом, то все було намарне.

У нових, розкiшних сукнях ця таемнича панна виникала несподiвано серед публiки i завжди вибирала недостатньо освiтлений столик, залишаючись лише тiнню. А густi хвилi туману з вулицi та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи ii силует, лише поглиблювали вiдчуття мiстичноi з’яви чарiвноi панни. Ця загадка незнайомки дедалi дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пiсня у його виконаннi добiгала фiналу, як вона несподiвано пiдводилася i, не озираючись, повiльно i грацiйно оминаючи столики, зникала у темрявi коридору.

Северин не мав права уривати на пiвсловi пiсню, не мiг, не уклонившись публiцi, полишити сцену. Йому залишалося завжди безнадiйно спостерiгати за тим невмолимим зникненням незнайомки i проводжати ii осину талiю та пружнi, спокусливi сiдницi поглядом, сповненим невимовного жалю…

Йому так i не вдалося жодного разу хоча б на секунду зазирнути у ii очi, побачити все обличчя. Ось i цього разу вiн намагався помiтити ii серед гостей закладу, прагнучи заговорити, познайомитися… Цей образ невловимоi красунi не мiг його не зацiкавити, адже вона з’являлася лише на його виступах!.. Ця незнайомка його збуджувала, вабила, не давала спокою…

Несподiвано в його кольоровi марення продерлося: «Наш неперевершений, незрiвнян-н-ний Севери-и-ин Ба-а-абi-i-iй!» Залунали оплески, свiтло прожекторiв забiгало по залi, аж поки не упiймало Северина i не застигло. А вiн повiльно пiдвiвся, пружно розправив широкi плечi, скинув i недбало повiсив на спинку вiденського стiльця свою стареньку маринарку. Залишаючись у самiй сорочцi без краватки, в камiзельцi i капелюсi, абияк закатав манжети сорочки. Тодi з руками в кишенях, з виразом шляхетноi нудьги, оглядаючи залу з-пiд крисiв капелюха, пробирався помiж столикiв до сцени. А там, в яскравому слiпучому свiтлi, яке перетворювало публiку на суцiльну темну масу, Северин подарував iй свою безцiнну, чарiвну i таку звабливу для сотень найпалкiших прихильниць усмiшку. Потiм пiдiйшов до мiкрофона, витягнув з кишенi руку i пiдняв догори. І зала принишкла. Залунав його густий i глибокий оксамитовий голос. Вiн дякував публiцi, а вiдтак дякував Енверовi за його фантастичну гру. Та раптом Северин затнувся. Зала напружено завмерла. Тiеi секунди всiм здалося, що iхнiй кумир на сценi настiльки перейнявся i музикою, i грою Енвера, що не може стримати свого розчулення. Публiка отетерiло, не порушуючи мертвоi тишi, зачаровано спостерiгала за Северином, жадiбно всотувала всi його рухи й навiть мовчанку. А той все не мiг вiдiрвати свого погляду вiд столика пiд стiною.

Помилитися вiн не мiг. Це була вона!..

Пауза дещо затягнулася…

Отямившись, Северин промовив:

– Перш нiж запропонувати вам чудовий львiвський романс, я хотiв би запросити на цю сцену всiма нами знаного гумориста Мiська Макальондру!..

З-за одного зi столикiв пiднялося двое хлопакiв i попiд лiктi винесли та поставили твердо на ноги опецькуватого чоловiчка, який усе похитувався. Вони, мабуть, були дуже втiшенi, що нарештi позбулися своеi почесноi мiсii! Сам Северин найняв тих юних батярiв приглядiти пильно за Мiськом i в жоднiм разi не дати йому бiльше нi грама випити аж до самого виступу. Батяри поставилися до цього прохання з глибоким розумiнням, хоча це далося iм дуже непросто, а вiдтак з полегшенням зiтхнули й вiдразу поквапилися до буфету пропивати чесно заробленi Севериновi золотiвки.

Мiсько Макальондра пiд смiх та оплески зали викотився перевальцем на сцену, тримаючи в руках дворучну пилку i смичок. З масною посмiшкою на круглому обличчi вiн розчулено кланявся збуренiй залi. Жестом руки Северин стишив залу, а сам аж сяяв вiд задоволення – дякувати Богу, Мiсько ще перебував у робочому станi.

– Маю надiю, коханий наш Мiську, що гумору нинi буде аж забагато, не?!.. Та мушу всiх здивувати, бо наш любий пан Макальондра з’явився туткай не для гумору. Зараз ми продемонструемо ще один, мало кому вiдомий талант нашого Мiська, який люб’язно погодився пiдтримати мене у виконаннi новоi пiснi. Будь ласка, принесiть стiльчика для пана Макальондри!..

Пан Макальондра нарештi всiвся, прикрив повiки i, одухотворено зосередившись, за якусь мить поважно кивнув Севериновi головою. Той розвернувся до оркестру i подав знак – можна починати. Зала затихла. Пан Макальондра приставив до рiвного краю пилки смичок. Оркестр заграв першi такти лiричноi мелодii i змовк. Пiсля короткоi настроевоi паузи м’яко i нiжно залунала в залi дворучна пилка. Северин з ясним i чистим поглядом захоплено вслухався у тi тендiтнi, неземнi звуки. Оркестр, дочекавшись свого вступу, легко пiдтримав i повiв далi мелодiю лiричноi пiснi.

Довгi, мiцнi пальцi Северина обхопили стояк мiкрофона. Всi жiнки в залi вже вмлiвали. Екзальтованi панянки, якi нiколи не проминали виступiв Северина, стверджували, що крiм його феноменального тембру, його чарiвного спiву, iх насамперед розпалювали тi його жилавi руки, тi витонченi, мiцнi, кощавi пальцi. Вони творили з ними щось несамовите, доводили до цiлковитого екстазу, кидали iх у гарячий пiт, у сльози, робили iх усiх мокрими. А-а-аххх!.. І той голос, i тi його пальцi доводили iх до такого стану, що тi нещаснi панянки заледве себе стримували, аби не кинутися на сцену i не роздерти того чортового Северина на кавальчики!

Пiсля кiлькох вступних тактiв Северин заспiвав, спрямувавши всi хвилi найнiжнiших емоцiй, найчистiших почуттiв у той тьмяний куток зали, де в струменях гарячого повiтря тремтiв ii силует…

Ми нинi стрiнулись знову,
По днях розлуки й туги,
І розпочали розмову,
Яку давно вже вели.

Знаю я, знаю, кохана,
З ким вечорами стоiш,
З ким ходиш квiти збирати,
Про кого мрiеш та сниш.

Завтра я вiзьму револьвер,
І груди своi прострелю,
Дай, мила, уста ружовi,
Дай, заки я ще жию.




2





Викликало сумнiв, чи личило той заклад на Пiдзамчi, вiдкритий у примiщеннi складу збанкрутiлоi ткацькоi фiрми «Соломон Рубiнштейн i син», посеред iнших цехiв i варштатiв, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник пiд старiсть геть звар’ював. Ще мало за життя пiд спiдницi рiжнi залазив, то ще йому, на старостi рокiв – дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит – як то енчi баби ниньки ся перекидают!

Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його тi баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живоi музики, до того вулканiчного чорного джазу, до танго, самби i фокстроту. Сам Зеник за свое бурхливе життя перепробував усi можливi музичнi iнструменти i потрохи вмiв грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володiти всiма iнструментами одразу брала у ньому гору. Вiн усе свое життя намагався влаштовувати якiсь концерти, виступи, збирав батярiв грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весiллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тiльки не звучала музика на Замарстиновi, Рогатцi чи Клепаровi, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, смiло мiг йти туди i знайти його там, бо вiн там був.

Зеника любили й шанували, та не всi. Усе свое життя мав вiн одну проблему – своi його не дуже сприймали i все зиркали на нього пiдозрiло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бiсiвським, прости Господи, джазом! Отими всiма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на украiнську класику.

Треба сказати, що вся та неймовiрна iсторiя Зеника Смаги, яка фантастичним робом пов’язала його долю з долею ткацькоi фiрми «Соломон Рубiнштейн i син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник нiколи в життю не змiг би взяти той склад у свою власнiсть, якби не щасливий для Зеника i нещасний для родини Рубiнштейнiв драматичний збiг обставин. Рiч у тiм, що Зеник дуже добре знав единого, безталанного сина Соломона Рубiнштейна Самуiла.

Бiдака Самуiл через нещасливу любов до прекрасноi i недосяжноi Рахiлi почав iнодi вчащати до однiеi дуже славноi i не менш сумнiвноi кнайпи бiля Кракiвського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, i якось так дуже швидко заприятелювали, а потiм i подружилися. Та так, що Зеник одразу став найрiднiшим кумплем Самуiла на все життя. Настiльки рiдним, що Зенику не раз доводилося тягнути п’яного Самуiла на своему карку до його помешкання i довго потiм вислуховувати дошкульнi i несправедливi образи, ще й погрози не в мiру злих родичiв Самуiла вiддати Зеника пiд арешт! За що?… Зеник того нiяк не мiг второпати. Вiн же ж добре зробив для Самуся, принiсши його додому.

Хоч як вiн не виправдовувався i не намагався роз’яснити ситуацiю, хоч як не божився, його слова не мали такоi сили. Врештi, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, i вiн у вiдповiдь вже сам погрожував тим бiсовим евреям полiцiею. Бо його вини в тому не було жадноi!.. Гик!.. Вiн не винен, що той Самусь iхнiй п’е. Зеник йому нiколи не наливае! І то всi можуть пiдтвердити… Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постiйно пригощае! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постiйно доглядати! І вони, його родичi, ще мають бути вдячнi Зенику… Гик!.. який щоразу допроваджуе iхнього Самуiла додому цiлим, неушкодженим i не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник… Гик!.. клянеться нiколи бiльше не зв’язуватися з iхнiм коханим Самуiлом, i нехай вiн вiд нього вiдчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А нi, то тепер Зеник заявить на них у полiцiю!.. І на тому – фертик!.. Честь!.. Гик!..

І Зеник гордо вiдступав у глуху, темну нiч…

Та родичi нещасного Самуiла й самi все дуже добре знали, що Зеник – хлопака чесний, справедливий i щирий, вiддано переймаеться музикою, i що всi слова його про Самуiла – то чистiсiнька правда. Та крiм усього той Зеник вмiв добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такiй делiкатнiй ситуацii, було найцiннiшим. От тiльки не знали вони, що мають чинити зi своiм нещасним Самуiлом. Врештi, так погадавши, вирiшили – нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить iхнього Самуiла додому, нiж би то мали робити полiцейськi. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Кракiвського передмiстя свого укоханого Зеника.

Так то тривало доти, поки вся родина Рубiнштейнiв не пересвiдчилася остаточно, що iхнього нещасного родича скосила унiкальна i надзвичайно рiдкiсна для жидiв недуга – алкоголiзм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуiл, перебуваючи у станi глибокого вiдчаю, що не може знайти свого кумпля, невiдомо яким робом опинився на Кульпарковi.

Вся та пригода мала б залишитися в таемницi, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубiнштейна, i той удар був такий моцний, що старий невдовзi помер. А що вiн до нестями любив свого нещасного синочка Самуiльчика, i до останньоi митi надiявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в життi, то й зробив його спадкоемцем усiх своiх статкiв.

Спочатку родина Самуiла намагалися контролювати фiнансовi витрати свого безталанного родича. Та справи фiрми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тiльки вiд волi власника, i кредитори, вiдчувши цю слабинку, були невблаганними: або – або! Правдою було й те, що фiрма ця, хоча й опинилася в жалюгiдному станi, та все ж на пiдприемницькому ринку ще зберiгала до себе iнтерес, залишаючись i далi ласим шматочком.

Врештi родичам Самуiла якось вдалося заборонити йому без iхньоi згоди порядкувати фiнансами фiрми. Але такий крок лише погiршив загальну ситуацiю. Самуiл почав позичати невiдомо де, невiдомо в кого, роздаючи направо i налiво пiдозрiлi векселi. А потiм вiн шукав свого коханого Зеника, i починалося невеселе свято з присмаком невтiшноi гiркоти за нероздiленим коханням до такоi недосяжноi Рахiлi. Самуiл все розповiдав та все виливав iз себе потоки гiрких слiв та слiз. А Зеник мусив то все слухати i спiвчувати нещасному Самуiлу.

Дiйшло до того, що Самуiл став позичати грошi у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту iсторiю з тими позичаннями i передбачаючи, чим то все могло би скiнчитися, Зеник вирiшив сам звернутися до його родичiв з пропозицiею доброчинного гешефту. Нехай уже вiн, Зеник, опiкуватиметься iхнiм Самуiлом, якщо той так прикипiв до нього. Але Зеник хотiв би мати якiсь гарантii, що його грошi й зусилля компенсуються.

Фiрма «Соломон Рубiнштейн i син» одною ногою вже стояла на межi банкрутства i родичi Самуiла вiдчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й iз Самуiлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозицiя Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зениковi запропонували пiд заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.

Радостi Самуiла не було меж! Бо виходило так, що Зеник вiдтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичi на якийсь час здихалися клопотiв iз Самуiлом. Вiн щовечора пунктуально з’являвся у супроводi Зеника, нiкого не турбуючи, опинявся у своему лiжку i тихо, мирно засинав.

Невiдомо скiльки б воно ще так тривало, але все частiше Самуiл, з невiдомих причин не зустрiвши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову i знову опинявся на Кульпарковi. Врештi опинився вiн у тому закладi остаточно. Бо вже перебував у такому станi, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навiдувався до нього, приносив якiсь смаколики. А одного сонячного дня Самуiла не стало – помер вiд туберкульозу.

Все рухоме i нерухоме майно фiрми «Соломон Рубiнштейн i син» було продано за борги. Новi власники спробували забрати у Зеника склад, але той навiдрiз вiдмовився просто так вiддавати склад i поставив питання руба: або повертають йому витраченi на покiйного Самуiла грошi i фiнансово компенсують увесь змарнований на нього час i зусилля, або вiдмовляються вiд претензiй на те примiщення.

Зеник Смага – то був ще той батяр! Зовнi такий добрий, лагiдний, привiтний, що й хробака не образить, вiн тим своiм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити – ага, якраз!.. Внутрiшньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим i таким, що краще цофнутися йому з дороги на бiк!

Так i сталося. Родичi спробували судитися, але програли, i Зеник несподiвано став повноправним власником омрiяного примiщення складу. Нарештi його пiдприемницький дух заграв усiма фантастичними ритмами та акордами. Зеник знайшов свою нiшу, в якiй мiг розкрутитися його талант на всю потужнiсть. Матiнка Природа щедро обдарувала Зеника чудовими органiзацiйними здiбностями. І якби ж то Зенику бiльше пофортунило в життi, i дав би йому Бог вродитися не тут, а, скажiмо, в Італii, Нiмеччинi або у Францii, то став би там наш Зеник успiшним музичним продюсером, або ж особистим iмпресарiо якоi-небудь свiтовоi знаменитостi, власником музичних студiй, концертних зал, симфонiчних оркестрiв, музичних театрiв. Бо весь його музичний талант витав саме у цiй, такiй не дуже шанованiй у колi митцiв пiдприемницькiй сферi.

Всi, хто знався з Зеником, помiчав його особливу, аж до якоiсь манiакальностi потребу мати свiй власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрi чутки, цiкавий поговiр, а потiм i слава про Зеника, як найкращого органiзатора дворових оркестрiв, рознеслася чи не на весь Львiв. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, вiддавався iй по вiнця i нiколи не жалiвся на брак запросин грати на рiзних дефiлядах. Тому нiколи й не жалiвся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тiй дiяльностi – то постiйна вiдсутнiсть свого примiщення як для репетицiй, так i для виступiв. Бо оренда витягувала з нього такi грубi грошi, що Зеник, бувало, лишався з нiчим. Саме в такi митi його й можна було зустрiти i п’яним, i злим, i… готовим на все!..

Але нарештi доля йому усмiхнулася, склад вдалося вiдвоювати, пiдписати усi папери, i Львiв облетiла новина: на Пiдзамчi незабаром вiдкриеться новий розважальний заклад з капiтальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим дiлом помчав до церкви Св. Юра i вiддав на храм усi грошi, якi мав при собi. Поставив з десяток найгрубших свiчок за всiх, кого в ту мить згадав, включно з Самуiлом i його родичами. Потiм ревно висповiдався i попросив благословення у святих отцiв на богоугодну справу.

З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому i безтiлесному станi, не чуючи пiд ногами землi, полетiв Зеник далi творити своi великi справи.

Найбiльше його турбували двi речi: вiдсутнiсть доброго джазового оркестру i вдалоi назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрiбну публiку, багато публiки… Нiщо не пiдходило! Врештi, стомившись, вирiшив Зеник обмежити свое коло пошукiв на модних слiвцях, назвах, iменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською мiфологiею. Яких тiльки порадникiв вiн не мав! Чого тiльки вiн не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темнiло, у вухах шумiло, а назви як не було, так i немае, i не годен було знайти…

У вiдчаi Зеник плюнув на ту безнадiйну справу i вирiшив: перша лiпша назва, яка тут прозвучить, i стане офiцiйною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в життi Зениковi часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промiнням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподiваним гостем виявився давнiй кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Мiсько Макальондра.

Зеник був i безмежно втiшений, що бачить таку рiдну душу, i не радий особливо – в залi ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делiкатнiсть, замiсть привiтання, голосно про це нагадати.

– До холери, Мiську! А ти чого си припер?! Хiба не видиш, що ще нiц не зроблено i не прибрано, до холери! Га-га-га!.. Хосьда, я тi обнiмлю i поцiлую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацьканi в розчинi…

Вони розреготалися i обнялися, як брати.

– Ти менi скажи такво-во, кулего… – почав Мiсько, вправно скручуючи си цигар та алiгансько накладаючи зi срiбного пуделка тютюн на клаптик папiросного паперу, потiм смачно його наслинив i облизав. Затим зосереджено встромив той цигар в свiй знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкi i голоснi звуки качиного крякання. За тими звуками всi на Личаковi знали, де в ту мить можна шукати Мiська Макальондру. То його дуже тiшило, бо вiн надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цiлiм Личаковi нiхто не мав, та й на Замарстиновi так само. Тож припаливши цигар i спалений сiрник встромивши назад до пачки, Мiсько сховав сiрники разом зi срiбним пуделком з тютюном у бiчну кишеньку камiзельки, з якоi звисав масивний, хитро сплетений срiбний ланцюжок кишенькового дзигарика i, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далi.

– Скажи менi такво-во, кулего. От я, старий батяр, знаю той Львiв, як своiх сiм пальцiв, облазив кожду вуличку вздовж i впоперек не раз i не два, але нинi стiлько мусiв по тих лябiринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… i твою хавiру. – Мiсько змовк. Зробив кiлька обережних крокiв досередини, смачно пахкаючи цигарем, i зачудовано оглядав усе примiщення. – Чи ти не боiшси, що не матимеш клiентiв, га?… До курвоi мами, ал-л-ле то е пляц!!! От-то, холера! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львiв добре знаю… Та й нащо менi той дансинг си здав, до дупи, на старости рокiв, не? Хе-хе! Але от, молодь, котра гiрше Львiв знае, то як бути? Ну, i чи ти не боiшси, що твiй заклад нiхто не знайде в тiм лябiринтi, га?

– Як-як?… Як ти сказав?… Лябiринт?

– То е такi закапелки, де тебе ся блуд чiпае. І як зайдеш раз… а вийти вже не зможеш, бо дороги назад нема, а е тiлько безконечнi такi блукання…

– Ну, Мiську, тебе сам Бог послав до мене нинi! Ти ото блудив, але знайшов-таки дорогу сюда, до мене. Так i публiка до мене прийде! А я ото блудив-блудив i таки виблудив на ясне сонечко! Маю назву! Нарештi! «Лябiринт»! Незле, га, до холери?! Дансинг «Лябiринт»! Ну, нарештi! – Зеник ще i ще раз повторював те слово, яке вже стало назвою, смакуючи його на всi боки. – Звучить, га?! Мiську, мушу тобi вiддячити! За назву! Зара йдем до ресторацii на мое конто! Виставляю могорич! А ще мушу тобi сказати, я вже сам йшов тебе десь шукати, але то таки пан Бог сам послав тебе до мене нинi! Маю до тебе одну дуже делiкатну справу.

Так з’явився у Львовi дансинг «Лябiринт». Вiдразу той розважальний заклад справдi не мав такоi популярностi, як про те мрiяв Зеник. Та й самi, дуже добрi загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось бiльшого. Зiбрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко i вiдносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всi вiдомi йому добрi музиканти тiльки того й чекали, коли Зеник iм свисне.

Зеник першим дiлом вiдразу зладив усiм одинаковi, приемного свiтлого вальору двобортнi маринарки з блищичими гудзиками, одинаковi краватки-метелики, всi мали одинаковi темнi споднi з гострими кантами i чорнi, напуцованi до блиску мешти. І на всi тi убори пiшли останнi, позиченi Зеником грошi. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де i не було як. Тепер додатковi позички виглядали б доволi пiдозрiло, бо якраз невпинно пiдходив час потрохи вiддавати ранiше позиченi грошi. А новий оркестр вже не вперше грав у великiй i майже порожнiй залi. Вся нечисленна публiка з мiсцевих батярiв та iхнiх кобiт почувалися в такому просторi ще якось нiяково i наразi збиралися тут швидше з цiкавостi, нiж з чiтким, усвiдомленим бажанням добре вiдпружитися i весело збавити час.

Та Зеник анi секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьоростi, все повторював: «Нiчо, нiчо, нiчо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграе! По тому лябiринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш нiж мати те, що хочеш! Граем, граем, хлопаки! Не сумуемо! Граем!!! Жваво, бадьоро!»

І тими словами, i своею поведiнкою Зеник справдi запалював своiх музикантiв, змушував iх краще зiгратися, вiдточувати свою майстернiсть. І всi плекали в своiй душi непохитну надiю, всi твердо вiрили, що Зеник добре знае, що вiн говорить, що вiн робить, а найкраще знае, що вiн хоче i куди всiх мае вести. І жодного дня, окрiм постiв, «Лябiринт» не припиняв своеi роботи.

Пiдприемницька жилка Зеника в тi першi, напруженi днi проявила себе якнайкраще. Без будь-якоi реклями, бо на рекляму вже не було анi гроша, в «Лябiринтi» проводилося все, що так чи iнакше могло викликати до нового закладу iнтерес, привернути хоч якусь публiку i то за дуже помiрну цiну, а то й безкоштовно. Але вiн також не цурався жодноi нагоди добре закалимити. Вiд дитячих свят-спiваночкiв, до репетицiй i виступiв хорiв, церковних служб, весiль, прийнять, концертiв, виступiв, ну й, звичайно, самих танцiв – усе в «Лябiринтi» проходило якнайкраще.

Важливим надбанням для Зеника виявилася панi Стефця. Один час вони навiть були дуже добрими сусiдами, бо iх як нiкого еднали взаемнi вподобання. Панi Стефця кохалася в гарнiй музицi i обожнювала добрий спiв, а Зеник любив добре попоiсти.

Чи не з самого дитинства панi Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебiльшення, майже всi кухнi Львова. А починала з замарстинiвських кнайп, далi пiшли невеликi пекарнi, цукернi та каварнi, а вже в зрiлому вiцi – поважнi ресторацii, куди панi Стефцю радо запрошували, iнодi й переманювали, бо панi Стефця вважалася однiею з найкращих господинь-кухарок на цiлий Львiв. В силу вiдомих обставин вона як украiнка не могла, та й особливо не прагнула зробити собi кар’еру, хоча всi вiдомi львiвськi шеф-кухарi гонорових ресторацiй залюбки користувалися ii послугами як помiчницi, самi ж пожинали всi лаври талановитих кулiнарiв. Але роки минали. І панi Стефця все частiше почувала себе не в силi жваво i натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цiлком не покинула свою працю i не вiдiйшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут нi сiло нi впало знову вигулькнув той старий холерник Зеник зi своiм дансингом i з новими iдеями! Щось там вони з паньов Стефцьов мiркували, розважали, сперечалися. Бо панi Стефця одразу ж навiдрiз вiдмовилася повертатися до колишньоi працi – роки вже не тi, та й здоров’я так само, та вислухавши ще i ще раз усi Зениковi аргументи, врештi здалася й пристала на його пропозицii. І та iхня зустрiч завершилася гучним могоричем, аж сусiди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вiсiле» потягнув. Як виявилося згодом, головним i переконливим аргументом для панi Стефцi була близька вiдстань до того дансингу, який розмiстився недалеко, майже за рогом, i iй не доведеться бозна-куди чалапати своiми хорими ногами.

Небавом, на задньому дворi «Лябiринту», впритул до його глухоi стiни, з’явилася невеличка прибудова, така собi лiтня «домова кухня», де панi Стефця з кiлькома помiчницями випiкала смачне печиво i готувала снiданки «з собою» для робiтникiв, учнiв та академiкiв. Усiм простим людям на тiй дiльницi одразу ж стало зрозумiло, що тота «домова кухня» – то тiлько вивiска, аби замилити очi владi з ii контролюючими органами. Бо академiкiв у тому районi, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цiлу «домову кухню» вiдкривати!.. А робiтники?… Та де б то наш робiтник снiданки з «домовоi кухнi» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Не, за тим крилося таки щось iнче…

Потихеньку асортимент пропонованих страв i напоiв розширювався, аж нарештi веселий дансинг «Лябiринт» набув ще й славу непоганоi ресторацii з чудовою кухнею. Не!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотiв, а ще краще знав, що мае для того зробити.



Одного погiдного лiтнього дня, коли лагiдне сонце заливало золотом i теплом весь простiр, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокоi i верталися домiв, Зеник, незважаючи на святу недiлю, збирав своiх оркестрантiв, аби тi повправлялися та розiгрiлися перед вечiрнiм виступом на танцях. Музиканти хоча й нарiкали на вимогливiсть Зеника працювати в святу недiлю, та в глибинi душi давно змирилися з таким станом речей. Тим бiльше, що нiхто працю музикантiв у недiлю грiхом не вважав. Та й була у тому якась логiка: коли всi звичайнi люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвоi мами!

Тому й розумiли всi ту Зеникову суворiсть пiд час недiльних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платнi, а то й дасть шпiца пiд зад i вицофае з оркестру до дiдька кожного, хто пропустить хоч одну недiльну виправу, незважаючи на жоднi заслуги. Та й недiля була единим днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зi своiм оркестром. В усi iншi днi оркестрантiв годi було зiбрати, бо гарували по рiжних роботах. А тi, хто ввечерi ще змiг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник мiг вимагати вiд них наснаги й зосередженостi, та ще й перед вечiрнiми танцями, якi закiнчувалися десь аж за пiвнiч.

Зеник тiшився, бо саме тоi недiлi музики з’явилися всi як один, ще й завчасно. Всi виспанi, бадьорi i веселi, готовi до любих творчих подвигiв. Жартували, дурiли, чи просто тинялися по залу, балакаючи мiж собою, чекали тiлько сигналу вiд Зеника. А вiн, у пречудовому настроi, перебираючи якiсь ноти з модними тангами i фокстротами, якiсь листочки з записами нових пiсеньок, думав про те, що коли хлопцi добре вiдпрацюють, треба буде iм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.

Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихiй i спокiйнiй вуличцi почувся незрозумiлий шум, а за ним тупотiння сотень нiг у супроводi гiстеричних, майже божевiльних крикiв. Музиканти в залi враз принишкли, повернули своi здивованi очi до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи вiйна, до холери? Та серед всього того хаосу звукiв чiтко вирiзнялося одне слово: «Цепелiн!!! Цепелiн!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по командi, вмить покинули своi iнструменти на стiльцях i поперлися до виходу. Зеник iх нiяк не стримував. Йому й самому стало цiкаво, що ж то могло такого там стрястися.

В яснiй блакитi чистого, у недосяжнiй високостi неба повiльно пропливав надi Львовом довжелезний i величезний дирижабль. Його напiвматова, металiчноi фактури сферична поверхня виблискувала срiблом у променях слiпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повiльно, поважно i впевнено, так, що можна було розгледiти на ньому всi найдрiбнiшi деталi.

Це фантастичне, аж до якогось мiстичного вiдчуття, атракцiйне видовище витягнуло, здавалося, всiх людей з усiх околиць, усiх вулиць. Босоногi, голопузi, немитi i нечесанi дiти, гоноровi панi i панове в ошатних недiльних вбраннях, огряднi господинi з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках i незмiнних, вкритих сiрими плямами фартухах, а за ними вже захмелiлi газди у вишиванках, колоритнi мiсцевi батяри, непробуднi п’яницi та обережнi злодюжки, поважнi священики, ченцi та черницi, евреi в старих зацофаних лапсердаках, товстi мiсцевi шльондри, якi щойно пробудилися пiсля нiчноi змiни, старi i немiчнi калiки, якi, здавалося, розсипалися, iдучи, та iншi подiбнi типи того незвiданого району Пiдзамча в такому розмаiттi, що нiхто би й не сподiвався побачити iх усiх тут разом, таких, якими вони були в своему нелегкому життi. Неможливо було б собi уявити чи навiть здогадатися про iснування такого розмаiття рiзних типiв людей. Але того дня завороженi очi всiх були спрямованi в небо, де все ще пропливало те нiколи не бачене диво технiки понад Львовом. Найбiльше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з бiлим кругом посерединi, у якому перевернутим квадратом чорнiла свастика. Всi вже знали приналежнiсть того лiтального апарата, але нiхто не мiг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо нiде нiхто не чув та й не бачив жодних повiдомлень, що такого-то дня, о такiй-то годинi слiд чекати його.

Пiд черевом дирижабля мiстилася довга, з великими квадратними iлюмiнаторами, кабiна для пiлотiв, а також примiщення для доволi чисельних пасажирiв. Потiм по Львову ширилися чутки, що хтось дуже добре розгледiв i розпiзнав тих пасажирiв, навiть зауважив, як тi посмiхалися й помахували своiми ручками, нiбито вiтаючись. І були то все нiмецькi вiйськовi, у своiх сiрих та чорних мундирах з погонами й вiдзнаками, з червоними пов’язками на рукавах, а цивiльних там майже не було.

Уже наступного дня всi львiвськi газети ряснiли повiдомленнями, а також i львiвське радiо жваво оголошувало про ту сенсацiйну подiю. Виявилося, що то був пробний, експериментальний полiт, спланований владою Новоi Нiмеччини з метою дослiдження можливостей вiдкриття нових лiнiй польотiв дирижаблiв. І одну таку лiнiю передбачали прокласти вiд самого Кенiгсберга, через усю Польщу аж до Бухареста в Румунii, з перспективою опанувати повiтряний простiр ще й далi, аж ген до Іраку та Ірану. Там Нова Нiмеччина нiбито мае намiр розробляти новi поклади нафти. Всi ж бо знають, як сьогоднi Європа вкрай потребуе дешевого пального. Вiдтак новi повiтрянi маршрути наднових моделей дирижаблiв мали б по iдеi забезпечувати швидке перекидання великих партiй iнженерiв i працiвникiв у важкодоступнi нафтовi райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливi погоднi умови, тому й довелося змiнити маршрут польоту. Влада Новоi Нiмеччини сподiваеться, що всi мешканцi мiст змогли на власнi очi побачити i захопитися нечуваними темпами економiчного зростання, пересвiдчитися у могутностi промислового потенцiалу Третього Райху, який единий здатен забезпечити економiчне i полiтичне об’еднання Європи, гарантувати всiм жителям соцiальне процвiтання… Подiбнi повiдомлення й репортажi у величезнiй кiлькостi з’являться лише наступного дня. А сьогоднi…

Оркестранти на чолi з Зеником, мов ошелешенi, не дуже вiдрiзняючись вiд захоплених дiтей, якi й далi, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелiн! Цепелiн!», заворожено бiгли разом з ними за тим лiтаючим чудом. Вiтер куйовдив iхне свiтле волосся, лопотiв у легких складках сорочок, iскрилися захопленим блиском очi, зверненi до неба. А дирижабль, хоча й рухався повiльно та плинно, все набираючи висоту, невпинно вiддалявся i наздогнати його вже було несила.

Нiби за магiчним помахом чарiвноi палички, Зеник зi своiми хлопцями, i не лише вони, а й разом з цiлими юрмами дорослих чоловiкiв, раптом потрапили у свое дитинство i, аж до появи слiз в очах згадували тi щасливi митi, коли вони, ще такими дрiбонькими львiвськими хлопчаками бiгали аж ген за костьол Св. Ельжбети, попри двiрець, через шкарп, попри Левандiвку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серцi спостерiгали за тренувальними польотами аеропланiв. І всi тодi мрiяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвiдану далечiнь… І всi хлопчаки тодi неначе хворiли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвiдомлене i нiчим не пояснюване жагуче бажання вiдiрватися назавжди вiд тоi осоружноi землi i полинути… кудись… туди…

Дирижабль зi свастикою на хвостi все вiддалявся. Зробився, врештi, невиразною сiрою плямою, потiм темним кружечком, цяткою, а вiдтак зник десь далеко, за горизонтом.

Музиканти не на жарт розгомонiлися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко iх отямив:

– Ану вже стулили писки! Що то таке мае бути? Ще нiчого не зроблено, а вже пiвдня – до дупи! Що не видiли?! За вiтром всi побiгли, як подурiли! А музика?! А нашi виправи оркестровi?! А ввечерi ще маемо концерт i танцi! Досить базiкати! До роботи!

Але хлопцi, повернувшись до «Лябiринту», немов показилися, раз по раз переривалися, вiдволiкалися вiд музики, вiд своiх iнструментiв, знову й знову збуджено обговорюючи ту подiю, мимовiльними свiдками якоi стали чи не всi мешканцi мiста. Зеник бiльше не вичитував хлопцiв. Усе одно з несподiваним перельотом того француватого «цепелiна», який виник невiдь звiдки, веселоi забави того вечора не вийде. Всi, хто прийде сьогоднi, будуть далеко вiд музики, вiд виступiв його оркестру, всi перейматимуться лише одним – тим «цепелiном». Зеник навiть подумав про таке, а чи не створити на тiй хвилi якусь нову джазову композицiю з такою актуальною назвою «Цепелiн». Цiлком можливо, що вона сьогоднi прозвучала б i, цiлком можливо, стала б надзвичайно популярною у майбутньому. Знову думки про той клятий дирижабль!.. І, аби вiдволiктися вiд тих, не зовсiм приемних вражень, Зеник мiркував над наступними кроками у формуваннi свого оркестру.

Вiн давно мрiяв побачити й почути на своiй сценi, у супроводi свого оркестру якогось оригiнального музиканта-вiртуоза вкупi з талановитим вокалiстом. Для остаточного сповнення мрiй йому до зарiзу бракувало саме таких двох артистiв. Про молодого, фантастично талановитого трубача, татарина Енвера Булфара, вiн чув уже давно, навiть бував на кiлькох його виступах в «Колiзеi» та «Жоржi». Так, музикантом вiн був першокласним, нiчого не скажеш! Генiй! Але той малий виявився таким гоноровим, що най сховаеться уся та польська шляхта! Перемовини з тим Енвером будуть непростими, дуже непростими. Ну, нiчого! Зеник почекае. Вiн терплячий, i вiн вмiе чекати. Але от де знайти доброго вокалiста?…

І на днях вiн вирiшив завiтати ще й у «Брiстоль».




3





– Севере!.. Севере!.. С-с-севере!.. – дурнувато шепотiли йому кумплi, пiдбурюючи його на якiсь кавали i при цьому пирскали зо смiху. Намагалися так привернути увагу Северина до якоiсь особи, яка в цю мить опинилася на вулицi, де ватага робiтникiв-батярiв перекладала брукiвку.

– С-с-севере!.. Диви, диви!.. С-с-севере!.. – шипiли, сичали по-змiiному вiд захвату i душилися, ледве стримуючи дурнуватий смiшок.

Северин покинув нарештi вперту, норовливу каменюку, яка пручалася несамовито, нiяк не бажаючи лягати туди, куди потрiбно. Вiн розправив своi широкi плечi, розiм’яв iх, хруснувши кiстками, i, залишаючись стояти на колiнах, впираючись мiцними кулаками в пiсок, пiдвiв голову.

По сiрих тротуарних плитках бадьоро цокали високi обцаси. Дорогi жiночi мешти наблизилися до вкляклого, неначе в побожному поклонi, Северина. Гладенькi довгi ноги крокували впевнено i легко. Шибеник-вiтерець бавився вишуканою сукнею з найтоншого шовку, грайливо пiдносячи ii легенькi краi догори перед самим Севериновим носом. Вiн справдi був уже приголомшений i повiльно, перебуваючи в дурнуватому захватi, пiдносив голову догори. Дiвочi ноги були урiвень з головою Северина. Вiтерець, завзято бавлячись краями сукнi, задирав iх усе бiльше, на долю секунди оголюючи вище колiн до божевiлля спокусливi смаглявi жiночi стегна. А далi вкляклий Северин, з вiдкритим вiд здивування ротом, задер голову так, що його знаменитий капелюх мало не злетiв з голови. Ледве встиг притримати його розчепiреною долонею. Намагався прискiпливо, в усiх деталях розгледiти те жiноче диво, яке ото пропливало повз нього. Аж тут край сукнi легенько зачепив Северинове обличчя i з електричним трiском прошарудiв по неголеному пiдборiддi. Цiеi митi все його тiло блискавкою прошило вiдчуття, нiби йому вiдвiсили грайливого, але й вiдчутного ляпаса, який до того ж густо обволiк його носа хмаркою п’янкого, спокусливого аромату, вiд якого запаморочилося в головi. Северин покрутив головою, мов бик, намагаючись розiгнати тi памороки i найпильнiше розгледiти ту, якiй належало звабливе, рiдкiсноi краси тiло, що невпинно вiддалялася вiд нього, приголомшеного i вкрай збентеженого. Доволi високого зросту, тугий вузол густого каштанового волосся зiбраний в сiточку, голову на довгiй шиi прикрашав невеличкий капелюшок з вуаллю, за якою не видно було бiльшоi половини обличчя. Ах, як шкода!.. Мiцна, красива спина, осина талiя i… сiдницi!..

О, цi жiночi сiдницi!..

Северин у ту мить не змiг би пригадати, як би не старався, чи бачив вiн коли-небудь ще таку красу у своему життi! Тi двi спокусливi половинки надзвичайно звабливо переминалися пiд тонкою тканиною та чарiвно рухалися в такт легких i впевнених крокiв. То були справжнi, вишуканi, вилитi з живого божественного матерiалу, iдеально-правильноi грушовидноi форми, з цiкавими западинами та лiнiями, пружнi i мiцнi дiвочi сiдницi. Довершене i неперевершене творiння Природи! Апофеоз жiночоi краси!

Чарiвне видiння загубилося серед нечисленних перехожих, якi аби не випацькатися, оминали ремонтний безлад i незадоволено намагалися чимдуж проскочити повз тих холерних майстрiв, те батярське порiддя.

Северин намагався, простягнувши в надii руку, схопити i зупинити зникаюче диво, але його рука, не втримавши той невловимий образ, безсило опустилася в брудний пiсок. З неймовiрно сумним виразом Северин розвернувся до своiх кумплiв, якi, вже не криючись, дерли лаха, катулялися по пiску, i, пiдiгруючи iм, театрально вхопившись обома долонями за серце та закотивши очi догори, гепнувся спиною на пiсок.

Ще якусь хвилину батяри, полишивши роботу, корчилися зо смiху, Потiм, коли iх попустило, повсiдалися на купи брукiвки i дружно скручували собi цигарки. Северин пiднявся на весь свiй могутнiй зрiст, обтрiпувався вiд пiску.

– Не, хлопаки! Що не кажiт, але то було направду щось несамовите, щось таке, що навiть мене… Мене!.. ошелешило. Рiдкiсне видовище… Що так – то так!

Северин зосереджено стрiпував пилинки зi свого пом’ятого капелюха i долонею розрiвнював укритий темними плямами ворс. Видно було, що вiн усе ще перебував пiд впливом побаченого.

Батяри весело запахкали своiми смердючими цигарками i лукавими поглядами позирали на Северина. Чекали, коли воно почнеться, всi ж страшенно полюбляли слухати тi Севериновi байки про кобiт, бо вже мав iх за свое, таке ще коротке життя стiльки, що iнший за цiле життя не наловив би навiть стiльки риби в Полтвi. Через те всi батяри на тому кiнцi Львова Севериновi заздрили. По-доброму заздрили. Бо на рахунок бабiв, дав йому Бог таку дяку, Северин був першим i неперевершеним, i ще не було серед батярiв такого, який би мав такий дриг i таку силу не те що перегнати, хоча б наздогнати його в тому дiлi.

– Ну, i як тобi тота жидiвочка? Га?… Моцна кобiта, не?… – Першим з батярiв не втримався Ромко, такий самий скурвий син, ласий до бабiв, як ведмiдь до меду, але Северина йому нiяк не переплюнути, як би вiн не пружився.

– Жидiвка? Та хiба то була жидiвка? Ай-йди-йди-йди!.. – вiдразу втрутився у Ромковi слова Славко. Майстер був на рiвному мiсцi такi суперечки заводити не на жарт, аж до духопелення. – Севцю, ну скажи йому, бо ти краще то знаеш. То не жидiвка була! Правда?

Северин замрiяно стояв та все вищипував якiсь невидимi порошинки зi свого улюбленого капелюха. Витримавши таемничу паузу, повiльно насунув капелюха на голову майже по самi брови.

– Не знаю… Добре не розгледiв зiсподу.

Батяри дружно зареготали. Северин всiвся помiж ними, а Ромко, який сам уже завiвся, все не спинявся, зачiпав Славка далi.

– Добре! Тодi скажи менi таке-во… Раз ти кажеш, що то була не жидiвка, то хто тогди?…

– Не жидiвка! – впевнено вiдповiв Славко. – Менi так сi видае, що то була румунка…

І батяри загелготали наче гуси:

– Ото придумав! Румунка! Ая! Та румунки нiгди такими не були i не будут нiколи!.. Румунка, хо-хо-хо!..

– Та я мав аж трох румунок! Я iх добре знаю! І скажу вам, що то цiлком могла бути румунка!

– Ая-ая-ая! І де то ти румунок тих мав? Аж трох!.. Хiба-що в своему селi?…

– А в селi що, баби не то саме мают, як кобiти з мiста? Мают! Ще й не таке мают! Я знаю!.. Ще лiпше мают, як тi всi баби з мiста!..

– Хлопцi! Хлопцi! Хлопцi!.. – хрипло обiзвався здалеку, неначе з затуманених гiр, дiд Сильвестр, старий гуцул. Сидiв як древнiй корчуватий пеньок на купi брукiвки. З-пiд вицвiлого старого гуцульського капелюха виглядало довге сиве волосся, блакитнi очi свiтилися вiковiчною мудрiстю i спокоем. – Послухайте мене, старого… Я вже вiк прожив… Отуво-во востатнi своi каменюки докладаю… І вже-м лiпше за вас всiх знаю, що то таке е – баби! І ото вас такво-во туткай слухав, якi то ви бздури несете… не можу надивуватися, якi то ви всi ще дiти… Тому послухайте мене старого, дiти, що я вам вповiм… Не жидiвка то була i не румунка, а гуцу-у-улка!

Раптовий вибух батярського реготу сполохав зграi сонних голубiв, що було примостилися на карнизах i в млявiй безтурботностi згасаючого дня тихо-мирно чистили своi пiр’ячка. Моцний батярський смiх пiдняв iх на крила, i численнi зграi здивованих птиць, окресливши над мiстом кiлька почесних кiл, знову поверталися на карнизи.

Лише один Северин мовчав. Не брав нiякоi участi у тiй палкiй, дурнуватiй батярськiй дискусii, хоча мiг би найбiльше всього розкрити тим матолкам, тим туманам дванайцятим про то, що iх насамперед цiкавило в життi. Але набридло! Тi вiчнi вар’ятськi розмови про одне й те саме! І нiякого просвiтку! Досить!.. Потрiбно щось мiняти в цьому життi!

І дивний образ дiвчини, який щойно промайнув, залишивши на його пiдборiддi вже ледь вiдчутнi слiди спокусливого, незвiданого аромату, а разом з ним якогось зовсiм-зовсiм iншого, таемничого i загадкового життя, свердлив його мозок все бiльше.

– До курвоi мами, а що то мае бути, га?! Чого ви, курва, повсiдалися всi?!. – Раптом нiзвiдки виник пан Ромко, головний керовник тоi француватоi батярськоi банди.

Нарештi пан-майстер повернулися пiсля своеi традицiйноi вiдсидки в кльозетi i грiзним, зденервованим голосочком, з вибалушеними безбарвними оченятами, потрясаючи густими, на пiвобличчя нiцшеанськими вусами, зганяв нечемних батярiв до роботи. А тi, мов переполоханi голубки, ще пирскаючи дорогою смiхом, один поперед одного покотилися до своiх iнструментiв i каменюк. Ось уже знову зацокотiли на тихiй i соннiй вулицi молотки по каменю. А пан Ромко все не вгавали, посилаючи громи та блискавки на тих гнилих неробiв.

– До курвоi мами! Скоро вже файрант на носi, курва, а вони ще нiц не зробили, курва! Дивисi-во, курва, повсiдалисi туткай-во, курва, та й язиками чешут, курва! Як тi баби, курва, з винникiвського базару, курва!.

Пан Ромко Щур були найстаршим майстром з ремонту брукiвки. Низенький i щупленький, мов трiска, з тоненьким голосочком, вiн зате мав моцний дриг, який, мабуть, проявлявся в його знаменитих вусищах, тому й умiв тих усiх лайдакiв у кулацi тримати. Всi львiвськi батяри пана-майстра поважали i прагнули не денервувати зайвий раз, але то чомусь iм нiяк не вдавалося. Бо пан Ромко мали такi страшнi закрепи в кишках, що стали вони вiдомi серед усiх батярiв, хто займався мощенням брукiвки. Бо коли ставалося так, що пана Романа зненацька прихоплювало посеред робочого дня, то хоч-не-хоч, а мусiв зникати десь в найближчому кльозетi щонайменше на пiвгодини, а то й бiльше. Тодi-то й приходила до робiтникiв спокiйна часина на тривалий перекур, коли нi за ними, нi за iхньою роботою нiхто не наглядав. Справдi, дякуючи тим чортовим закрепам, батяри мали нагоду чесати язиками скiльки влiзе.

Северину вдалося нарештi приставити непокiрну каменюку на мiсце так як треба. Взяв до рук крутити iншу, пробував, як би то прилаштувати i ii. «Що то з тим Зеником Смагою вийде? І чи зможе з того всього щось вийти взагалi?» Все розмiрковував про свiй пробний виступ в «Лябiринтi», який невдовзi мав там вiдбутися. Дивно, як то Зеник наважився запросити його та ще й запропонувати йому щось гiдне пiсля такого ганебного провалу в тому чортовому «Брiстолi»? Безробiття, безробiття, все то – вiд безробiття! Ех, не треба було погоджуватися на ту дурнувату мийку в «Брiстолi» взагалi!

Пiд цокiт батярських молоткiв по каменю всi думки перемiшувалися в головi, змiнювалися нараз, хаотично перескакуючи одна поза одну. Та все ж одна думка i один образ залишалися незмiнними: перед очима Северина в такт жвавого цокання високих обцасiв усе рухалися на мiсцi, спокусливо переминаючись, пружнi дiвочi сiдницi.




4





Найперше, що врiзалося в пам’ять малого Северина – то були маминi сльози. Йому потiм увесь час здавалося, що мама iншого в своему життi не знала i нiколи не мала, а тiльки сльози й роботу, сльози й роботу. Такою вiн ii запам’ятав собi на все життя. Завжди одна, в убогому напiвпiдвальному помешканнi на Клепаровi, зiгнута над стареньким «Зiнгером». Та швейна машинка була справжнiм спасiнням для усiеi iхньоi невеликоi родини. Северин мав ще старшу сестру Тетяну. Ту швейну машинку начебто принiс його батько, особа ще бiльш таемнича, нiж мама, бо його Северин нiколи в життi не бачив, навiть знимки жодноi не збереглося. А всi його розпитування, вивiдування у мами про батька викликали у неi лише сльози. Малий Северин з усього нелегкого i такого таемничого життя його родини змiг лише розвiдати, що тато був сiчовим стрiльцем, а потiм воював в УГА i загинув за Украiну. Та де його поховали, де його могилонька, так нiколи нiхто й не вiдповiв. Севериновiй мамi вдалося лише дiзнатися, що зустрiв ii коханий чоловiк свiй останнiй час на полi бою десь пiд Вiнницею. Ото й усi вiдомостi про рiдного батька, з якими довелося далi йти по життю малому Северину.

Щойно Северин трохи пiдрiс, його з iншими, такими ж, як i вiн, хлопчаками, хто залишився без батькiв, заходилися виховувати рiдний Клепарiв та львiвськi вулицi, на яких вiн разом зi своiми малими кумплями пропадали цiлими днями. А маму вiн уже бiльше нi про що не розпитував. Набридло постiйно бачити ii сльози. Не хотiв бiльше тривожити. Нехай уже залишаеться наодинцi зi своею бiдою, якщо вона для неi така дорогоцiнна, що не бажае подiлитися жодним словом навiть зi своiми дiтьми. Нехай краще уже оте вiчне торохтiння «Зiнгера», постiйна робота, яка вiдволiкала маму вiд ii тяжких дум. А що Северинова мати була кравчинею першокласною, про те знали й далеко поза рiдним Клепаровом. І замовлень вона мала стiльки, що вже майже не виходила з дому, бо всi замовники йшли до неi самi. А як трошки пiдросла Тетяна i почала куховарити, то вже небавом, якось само собою, перебрала на себе i всю iншу домашню роботу. Тодi мама взагалi не покидала хату, окрiм як вiдвiдин церкви, i нiби пришила себе до тоi швейноi машинки.

Завдяки маминому вмiнню Северин нiколи не бачив тоi бiди, як то бувало з iншими його ровесниками, дiтьми батярських околиць. Вiн завжди був ситим, чистим i доглянутим, i завжди охайно, навiть по-модному добре вбраним. Тому таке вiдчуття неусвiдомленоi потреби носити якщо не дороге, то хоча б чисте, охайне вбрання залишиться назавжди з Северином, якоi б життевоi скрути вiн не зазнавав.

У школi Северин вчився дуже добре. Навiть був найкращим учнем. Всi вчителi були ним дуже задоволенi i покладали на нього великi надii – а раптом йому, хоча б одному з класу, вдасться виборсатися з такого життя. Особливо Северином був задоволений парох мiсцевоi парафii, а все тому, що вiн, коли ще був маленьким Севцьом, сам, без дорослих, прийшов проситися до церковного хору. Парох хоча й був вельми подивований таким проханням малого, все ж таки дозволив йому вiдвiдувати хор, тим бiльше, що в малого виявився iдеальний слух. Малого Северина тягнуло до музики i невдовзi вiн самотужки вивчив нотну грамоту.

Та ось мами не стало. В одну мить життя Северинове змiнилося. Нi, не можна сказати, що воно стало гiршим. Воно просто змiнилося, стало геть iншим.

Його вже зовсiм доросла сестра Тетяна стала повноправною господинею. Тепер уже вона була i швачкою, i прачкою, i куховаркою. Хоча кравчинею вона виявилася не такою жвавою i не такою вправною, як ii мама, все одно, замовлення надходили й далi. Але от Севериновi тепер довелося допомагати сестрi на господарцi. Вiн був змушений покинути школу i поступово звикати до нового життя. Звичайно, вiчно так би не тривало. Ще яких два-три-чотири роки i його сестру як дуже добру господиню, хтось би обов’язково потягнув замiж. Тому й залишалося Севериновi одне – мiркувати, як би то собi знайти якусь роботу. Тут вибiр був невеликим i доволi традицiйним: або ставати гоноровим батяром, коханцем львiвських вулиць, освоiти якесь злодiйське ремесло, а потiм згнити в Бригiдках, або ставати таким собi напiвбатяром, йти перекладати брукiвку i до кiнця життя гибiти на тих львiвських вулицях вже не як коханець, а як справжнiй невiльник.

Замолоду Северин вирiшив випробувати фортуну. І пiшов на львiвськi вулицi опанувати картярське ремесло. Спочатку йому всмiхалося щастя. Вiн вигравав, був завжди при грошах. Та ось стався випадок, за яким починаеться потайна сторiнка Северинового життя. Ще майже пiдлiтком вiн потрапив на два роки до цюпи. Як то могло статися, про те нiхто з його приятелiв нiчого певного сказати не змiг би. Однi казали, що програвся i мав борг, який не змiг вчасно повернути, бо не бажав. Вважав, що його обмахлювали. Зчинилася бiйка, в якiй вiн когось нiбито забив. Іншi казали, що вiн якогось вiдомого шулера злапав за руку на гарячому. А тут набiгли полiцiянти. Видно, що хтось iх попередив, бо шулеру якимсь дивом вдалося втекти. Ще iншi казали, що то не через гру, не через карти i нiяких боргiв за Северином нiколи не водилося, а просто клепарiвськi щось не подiлили з личакiвськими. Северин, звичайно, стояв за клепарiвських. Найдивнiше було те, що сам Северин, коли повернувся з в’язницi таким, до холери, моцним збуем, що його на Клепаровi спочатку нiхто не признав, жодним словом нi за яких обставин не згадував про ту загадкову iсторiю. Нiби нiчого й не було такого у його життi. І щось у нього вивiдати так нiколи нiкому i не вдалося. Та було в тому ще й таке, що всi довкола помiтили разючi змiни, якi сталися з ним за роки, проведенi у цюпi. З веселого, жвавого i допитливого, вiдкритого до всiх i до всього молодого батяра, Северин зробився мовчазним, вiдлюдькуватим, понад мiру задумливим. І що з ним такого в тiй в’язницi могло статися – про це також нiхто не мiг здогадатися. Подейкували, що за тих пару рокiв вiн пройшов добрий унiверситет, показав себе якнайкраще, моцним хлопом, що не буде нi пiд ким ходити, i тим завоював серед усiх шанобливу повагу, навiть авторитет. І через те зiйшовся вiн там з iншими, правдивими авторитетами, чи то циганами, чи то вiрменами, чи то з жидами, якi вже там йому щось нашептали, чогось його навчили.

Так то було, чи нi, але тепер Северин викликав серед свого люду острах, обережнiсть i ще бiльшу повагу, нiж мав ii доти.

Северин за тi два роки справдi дуже перемiнився. То одне, що вiн став таким вiдлюдькуватим, полюбив самотнiсть i нi з ким тепер кумпанiй не водив, навiть з найвiрнiшими кумплями, що неймовiрно iх засмутило. Северин тепер нiколи не торкався карт, та й до цьмаги став байдужим. Але то не головне. По-справжньому Северин усiх на Клепаровi вельми здивував, коли одразу ж пiсля повернення з ув’язнення раптом подався на роботу i, за прикладом добропорядних батярiв, став навколiшки перед львiвською брукiвкою. Ото була дивина, так дивина! На цiлий Клепарiв! Та й на Левандiвку, Замарстинiв i Личакiв також! В першi днi Севериновоi працi деякi батяри навiть збiгалися, аби на своi власнi очi пересвiдчитися, як той скурвий син, той красень на пiв-Львова, такий моцний хлопака, батяр над батярами звар’ював! Бо вклекнув i кладе брукiвку! А Севериновi то все було якось глибоко до дупи! Мовчки, зосереджено вчився добре класти каменюки i нi на чиi кавали навiть вусом не вiв. І за короткий час батяри покинули з ним дрочитися, дали Севериновi спокiй.

Та бувало, що на нього, мабуть аби не заскнiти, часами щось находило. Вiн знову ставав колишнiм Севцьом i пускався в могутнiй розгул, що аж гудiло пiв-Львова, вiд Левандiвки до Майорiвки. Вiн знову ставав душею компанii, заводiем гучних забав, найкращим спiвцем i танцюристом.

Та до жалю всiх клепарiвських дiвчат i мiсцевих батярiв, тривало таке свято день-два, не довше, пiсля чого Северин знову на тривалий час поринав у свою самотнiсть, знову ставав вiдлюдькуватим, самозаглиблювався i, крiм своеi роботи, вiдсторонювався вiд усього i вiд всiх. Не мiг вiдмовитися хiба що вiд жiночого товариства. Потiк дiвчат, якi не оминали Северинового тiла, якi прагнули йому вiддатися, все не вичерпувався, та ще нiкому не вдалося заполонити його серце навiчно. Була одна, Галька, з якою Северина бачили найчастiше, але iй також мало що вдавалося зробити. А дiвка була така, що по цiлому Львову ще таку пошукати! Скiльки кавалерiв, навiть панiв шляхетних упадало за нею, та все марно, нi на кого й не гляне. Пропадала дiвка, всихала за своiм Северином, все йому вiддала, а тому все мало! Все щось не так, все чогось бракуе.

І жалiли Гальку по цiлому Клепарову – така дiвка гине! Вже й ревнощi намагалася у Северина пробудити – почала для вигляду з iншими зустрiчатися. Та де там! Ще гiрше собi зробила. Не ревнував Северин! Нiяк не ревнував, скурвий син! Дiзнавшись, що Галька зустрiчаеться з iншим, тiльки буркнув байдуже: «Що ж, така моя доля. Я тебе не тримаю. Той твiй кавалер – добрий хлопака, я його знаю, надiйний. Будуй свое щастя, як знаеш. Перешкоджати вам не буду». Та довго так нещасна Галька витримати не змогла. Намагалася повернутися до Северина, але то вже виявилося нелегко. Вiдмахувався вiд Гальки, казав, що совiсть його замучить, не хотiв руйнувати ii щастя. Ледве-ледве якось вдалося бiднiй Гальцi його перепросити. Ненадовго. Бо все з’являлися новi i новi цiкавi дiвки. Але нiхто з них, нi з його близьких друзiв не мiг нi втiшити, нi якось розрадити Северина. Та особливо нiхто й не старався, бо не мав Северин нi бiди, нi горя, нi якоiсь хвороби, а просто був таким дивним. Ходили чутки, що хтось у недiлю, коли пiсля церкви всi поважаючi себе батяри йдуть цьмагу цмулити, випадково проходячи повз помешкання Севера з навстiж вiдчиненими вiкнами, постерiг його там. З чим би ви думали, га? Нiколи не вгадаете! Ану-ану! Не-а, не-а! Навiть i не тужтеся! Постерiг його там у хатi на лiжку одного з книжкою! Ви то собi можете уявити, га? Север книжки читае! Хто б то мiг подумати!

Зрештою, великого вражiння то нi на кого не справило, бо мало хто нинi книжки читае! Знати б ще якi то книжки – ото дiло! Бо якiсь читаночки з «Просвiти» – то одне, а якiсь iншi книжки – то вже зовсiм iнша справа. Аж тут раптом всiх осiнило, чого ж то iхнiй Север став таким дивним пiсля кримiналю. А чи не зайнявся вiн часом полiтикою, га? І чи не е вiн членом пiдпiльноi органiзацii якоi? А може, то вiн так готуе атентат? А може – й одне, i друге, i трете? Нинi всьо може бути. А може, то вiн до секти якоi долучився, га? Та не приведи Господи! Не, щось тут не так, не то. Бо не видно, щоби вiн кудись зникав, кудись ходив. Не, хлопаки, щось тут не так, щось не то.

Такi розмови точилися поза вухами i поза свiдомiстю Северина, й особливо його не зачiпали. Вiн i сам вiдчував у собi якiсь змiни, але пояснити те, що з ним вiдбувалося, не мiг. Вiн би й радий був поговорити про це, але з ким? З тими зварйованими батярами? Та дайте менi спокiй! І Северин сумував на самотi далi. Так, вiн намагався бiльше читати i книжок, i навiть газет. Але як самотужки в тому всьому розiбратися? Чи книжки допоможуть, коли немае поруч тiеi людини, яка б порадила, повела б. А ще розмови у в’язницi з тим Круком. Все не дають йому спокою. Може, й справдi до них пiти, пошукати там пiдтримки? Ех, було б у кого шукати пiдтримки! То все такi самi батяри, як i вiн. Хiба що з мiцнiшим стержнем в задницi, та з таким бiсiвським дригом.

Ет, до дiдька! Северин вiдчував з кожним днем усе гострiше – роки минають, вiн став дорослим, не дурним, моцним хлопом, справжнiм чоловiком, а нiчого в життi не мiняеться, не з’являеться нiчого нового. І Северин сумував. Та сум той не тривав цiлий час. Вiн iнодi розрiджувався i траплялося так, що поставали хвилини, про iснування яких Северин нiколи в життi не зiзнався б. Навiть самому собi. Ото вже справдi, сталося в життi Северина таке, про що вiн точно нi з ким у свiтi не подiлився б жодним словом, за жодних обставин. А то було таке, що Северин iнодi писав вiршi.

Якось, тиняючись мiстом у пошуках будь-якоi поденноi роботи, трафилася Северину одна дивна оказiя, яка вплинула на все його наступне життя. Вiд свого доброго кумпля, фест мурового батяра з Замарстинова, вiн дiзнався, що з’явилося мiсце мийника посуду в «Брiстолi». Робота, що не кажiть, аж нiяк не пасувала гоноровому батяревi з Клепарова! Але одне те, що був то поважний, найгоноровiший у всьому мiстi ресторан «Брiстоль», а там – дуже добрий, знаний на весь Львiв джазовий оркестр з найкращими солiстами, Северин, отримавши таку пропозицiю, ще якусь мить мнявся, як горича бульба в ротi, бо не знав, чи вдасться йому стерпiти всi тi дошкульнi жарти (а вони, без сумнiву, з’являться обов’язково!) всiх знайомих батярiв, коли тi раптом розвiдають, яку то працю собi надибав гоноровий Север. Але спокуса наближення до музики доброго оркестру вкупi з чудовим спiвом взяла гору, i Северин дав згоду на ту працю. Зрештою, не конче ii аж так афiшувати – ну й що з того, що мийник посуду! То хiба не робота? Та на початках доведеться якось шифруватися, ховатися, а потiм, потiм вiн кожному бузю вмить заткае, як хтось почне занадто дрочитися i лаха дерти з нього.

Але не так сталося, як бажалося. Виявилося, що основне, найбiльше миття посуду в тiй брiстольськiй посудомийнi вiдбувалося саме у вечiрнiй час, власне тодi, коли на сценi великого залу ресторацii вiдбувалися виступи оркестру зi спiваками.

Пробиваючись крiзь нестерпний гуркiт кухнi з невгаваючим брязкотом посуду, постiйними криками та лайками зденервованих кухарiв та кельнерiв, шумом i плюскотом води в задушливих випарах, все ж долiтали до чутливих Северинових вух чудовi джазовi пасажi зiграного музичного ансамблю, iнодi перериваючись гучними оплесками залу, знову лунали чистi акорди та спiви вишуканими голосами популярних, добре знайомих, чи вперше виконуваних прем’ерних пiсеньок.

У такi хвилини Северин забував про роботу, намагаючись вловити i запам’ятати музичнi фрази, такти, звучання акордiв та хоча б кiлька слiв з новоi пiснi у виконаннi чарiвного голосу. Тодi й отримував Север порцiю дошкульних та в’iдливих слiв вiд товстого i лисого пана Бронека, наглядача по кухнi, в незмiнному чорному фраку i бiлих рукавичках, який одразу ж незлюбив того впертого батяра i цiлий час гострив на нього зуба. Северин незадоволено повертався до клятого миття, вже вкотре вирiшуючи кидати ту працю. Ото тiлько ще пару днiв – i всьо! Всьо! До холери! До дiдька! До курвоi мами з такою працею!

Але сталося так, що Северин випадково розвiдав, що вранцi, коли зазвичай не було такоi нагальноi роботи, через коридори кухнi можна було проникнути нагору до великоi, порожньоi в такий раннiй час зали, де на сценi вiдбувалися проби оркестру та сольних виступiв, розучування нових, модних пiсеньок. Якщо обережно пробратися, то там, в закапелку за колоною, у напiвтемрявi, можна було спокiйно насолоджуватися доброю музикою i спiвом, залишаючись якийсь час непомiченим. Ех, шкода тiлько, що то були не виступи, а вправи, якi перiодично переривалися, аби потiм знову заграти з того самого мiсця.

Так минали днi, а Северин i далi залишався мийником посуду в «Брiстолi», i, зцiпивши зуби, зносив усе дошкульнiшi зачiпки пана Бронека. Северин уже знав, що пан Бронек доводився якимсь далеким родичем власнику «Брiстоля» пану Зарембському. І мабуть через той родинний зв’язок вони й мали такi подiбнi, тяжкi характери. Про важку вдачу натури пана Зарембського слава ходила по цiлому Львову. Хоча його заклад був завжди в iдеальному станi i нiколи не мав жодних нарiкань вiд заможних клiентiв, але от з обслуговуючим персоналом та особливо з артистами пан Зарембський постiйно мав неабиякi проблеми. І хоча те мiсце було надто привабливе – вiдоме, гучне й грошовите, рiдко хто мiг ужитися, чи бодай якось порозумiтися з тим нестерпним характером власника ресторацii «Брiстоль».

Ось настав такий час, коли й Северин, не витримавши, врештi, крикiв i принизливих знущань пана Бронека, теж вирiшив полишити ту нещасну мийку в тепер чортовому для нього «Брiстолi»! Але перед тим як забратися звiдти остаточно, Северин розробляв план. Вiн мав дiзнатися, де мешкае пан Бронко, i коли той буде в доброму гуморi вертатися домiв, а таке траплялося доволi часто, непомiтно пiдстерегти його та й вiддячити за всi образи. І вiддячити добре так, смачно, по-батярськи, аби пан Бронек до остатку свого життя запам’ятав – як то воно е, коли так необачно вiдкривати свою криву варгу на того, хто до такого нiяк не надаеться – на львiвського батяра! Вiд такого пляну Северину стало легше на душi, i в останнi днi працi на мийцi, коли вiн тiльки-но чекав слушноi нагоди, аби здiйснити своi намiри, жодноi уваги на крики Бронека вже не звертав.

Якогось ранку, ще добре не виспаний, зморений пiсля бучноi батярськоi забави з моцним перепоем, Северин сидiв на своему мiсцi за колоною, спостерiгаючи за пробами оркестру, якi все не клеiлися. Та й не могли склеiтися. Бо якраз пробувалася нова виконавиця, яка володiла не дуже привабливим, не дуже чистим голосом, до того ж мала деякi проблеми i зi слухом, i з вiдчуттям ритму. А славилася вона на весь Львiв насамперед своiми непомiрними амбiцiями, крутим гонором i препаскудним, гiстеричним характером. Така ii завищена самооцiнка пояснювалася дуже просто – вона мала надзвичайно впливових i дуже багатих покровителiв, якi з незрозумiлих причин були пристрасними, палкими прихильниками ii надто суперечливого артистичного таланту.

І того дня репетицiя вiдомого оркестру ресторацii «Брiстоль» нагадувала якусь нiкчемну, жалюгiдну самопародiю, жорстоку карикатуру на самих себе. А все тому, що гонорова спiвачка мало того, що вибрала репертуар пiсеньок, якi iй зовсiм не пасували, бо в основному велися вiд чоловiчоi особи, так вона ще всю дорогу чiплялася до музикантiв оркестру, крила iх усiх на всi заставки, обзивала львiвськими вар’ятами, батярами, селюками i весiльними лабухами, звинувачуючи iх у невмiннi грати в тi моменти, коли сама ж не потрапляла нi в тональнiсть, нi в такт, нi в ритм. Оркестранти то все наразi терпiли, але не знали, скiльки ще воно могло так протривати.

Зарембський змушений був погодитися на проби тiеi артистки зi своiм оркестром i – подiя у Львовi нечувана! – особисто благально, мало не стаючи на колiна, попросив своiх музикантiв порозумiтися з тiею, прости Господи, спiвачкою! i виконувати, по можливостi, всi ii вимоги, всi ii захцянки, i не звертати, заради найсолодшого серця Ісусового, не звертати жодноi уваги на тi ii дурнуватi доколупування. А вiдтак спробувати звести все докупи, бо…

Бо раптом, за кiлька днiв перед тим, Зарембський нарештi втямив, що опинився на краю прiрви, ганебного провалу, за яким би ланцюжком потягнувся невпинний вiдтiк клiентiв, а це неминуче привело б до фiнансових проблем i, врештi, краху всього пiдприемства. Зарембський раптом усвiдомив, що вже нiхто з вiдомих чи просто добрих львiвських артистiв уже не прагнув мати з ним жодних справ. І все то через його дурнувату вдачу. А не стане у Зарембського спiвакiв – розпадеться його знаменитий оркестр. Давнi клiенти, звиклi до веселого проводження часу за доброю вечерею, почнуть оминати його заклад, зарплати доведеться всiм знизити, а тому вправнi кухарi, адмiнiстратори, досвiдченi старi кельнери зачнуть шукати iншу роботу. О Господи Ісусе! До чого так може дiйти?! Пресвята Дiво Марiе! Янголи-хоронителi! Згляньтеся! Помилуйте! Позбавте нещасного вiд усього лихого, усiх напастей, вiд бiд i злиднiв. І Зарембський ревно молився.

Справа виглядала так, що ота вiдома львiвська артистка тепер була чи не единою надiею, соломинкою для потопаючого, ще якийсь час втриматися на поверхнi, заки вдасться щось вигадати. Запросити кого-небудь з iнших мiст було б найпевнiшим. Та для цього потрiбен час, якого у Зарембського вже не було.

Коли та спiвачка знову, вже вкотре, не втрафила в потрiбну ноту популярноi пiсеньки про такого собi львiвського фацета, який з букетом бiлих троянд чекае на кохану, та так i не дочекавшись коханоi, минае його життя, розiмлiлий вiд теплого повiтря, вкрай захмелiлий Северин, якому набридло вже, ховаючись за колоною, ледве себе стримувати i тихо дерти лаха з того всього, врештi не витримав.

– Я перепрошую, панове! – Кiлька стрiмких крокiв i Северин опиняеться на естрадi. – Ще раз всiх перепрошую! Але тота пiсенька лине з душi глибоко нещасного чоловiка. Чоловiка, який безнадiйно кохае.

Спiвачку з переляку вiдразу зацiпило i надовго вiдняло голос. Вона гучно гикнула i, керуючись якимсь могутнiм iнстинктом самозбереження, невпинно гикаючи, непомiтно зникла зi сцени.

Вiд такоi несподiваноi Севериновоi з’яви музиканти сполошилися, як пташки, почали незадоволено перешiптуватися мiж собою: «Що?! Що вiн ту робит?! Та то якийсь батяр! Що вiн собi дозволяе? Де полiцiя?»

Та той, такий зловiсний шепiт незадоволення, здавалося, лише пiдбадьорював Северина i, незважаючи нi на що, пiднесено вiв далi.

– Вам тут слiд взяти на пiвтону нижче i не так швидко. І вiдразу всьо стане на своi мiсця! Зара я вам покажу, як то ся спiвае!

І, не зважаючи на наростаюче обурення ошелешених музикантiв, Северин почав спiвати той куплет, який перед тим ну нiяк не вдавався. Раптом весь великий порожнiй зал ресторацii до найпотаемнiших закуткiв i закапелкiв наповнився лагiдним i таким щемливим звучанням рiдкiсного лiричного тембру. Цей неправдоподiбно чистий, оксамитовий, сильний голос Северина вмить змусив усiх музикантiв змовкнути i повернутися на своi мiсця. Северин спiвав далi, а на обличчях музикантiв мимовiльно з’являлися теплi посмiшки. Северин вже збирався завершити свое виконання на цьому одному куплетi, але зачарованi його спiвом оркестранти, не змовляючись, раптом заграли музичний програш перед наступним куплетом.

І Северин спiвав далi, вже у супроводi оркестру. В ту ж мить всi вiдразу вiдчули, що неочiкувано для всiх – ось воно, сталося! Пiсня зазвучала, заграла нарештi всiма своiми барвами! Таке iдеально чисте, досконале, гармонiйне поеднання музики i спiву раптом вiдбулося з ходу, без будь-яких проб! І то було щось неймовiрне, щось феноменальне!

Пiсля завершення такого неочiкуваного для всiх iдеального виконання зал ресторацii з усiма оркестрантами поринув у блаженну тишу, яка тривала, здавалося, цiлу вiчнiсть. Розiрвав цю тишу сам Северин. Хмiльнi випари, якi було вляглися пiд час виконання пiснi, по-новому заграли в його головi, до нього знову повернувся грайливий батярський настрiй i гумор.

– Всiм велике i щире «дякую»! – Северин уклонився порожньому залу i, розвернувшись до оркестрантiв, посмiхнувся: – І вам, панове чудовi музиканти, красно дякую за приемно проведенi хвилини! – По-блазенськи, найширше розвiвши руки в сторони, вклонившись оркестрантам до самоi землi, Северин випрямився, всмiхнувся та з вигуком: «Ех!» зiскочив зi сцени. А за тим глибоко, по-батярськи засунувши руки в кишенi своiх старих зацофаних споднiв, попростував до виходу.

– Одну хвилинку! – раптом на весь зал рознiсся грiзний голос пана Зарембського. Виявляеться, вiн, теж непомiчений нiким, десь з-за колони весь цей час спостерiгав i за репетицiею спiвачки, i за всiм тим, що вiдбувалося потiм. Всiх у залi зацiпило – ой, що то зараз почнеться! Та Зарембський на диво спокiйно i мирно провадив далi: – Я це вам, вам кажу. Як вас на ймення, прошу пана?

Вiн звертався чiтко до Северина, якого й спинив своiм окликом, але той все оглядався розгублено по залу, шукаючи якусь iншу особу, бо ще не усвiдомлював до кiнця, що то саме до нього звертаеться сам власник «Брiстоля», який раптом виник тут, наче чорт iз табакерки.

– П-перпрошую, п-пане, але я нiчого такого н-не вчинив, н-не заподiяв, – залопотiв не на жарт перестрашений Северин.

– А я вас нi в чому не звинувачую! Навпаки! То ви назвете, нарештi, свое iм’я? – Зарембський вже з нетерплячкою перервав жалюгiднi Севериновi виправдовування.

– Северин! – вiдповiв спокiйно, нарештi взявши себе в руки, i чогось гордо задер голову догори.

– Отже, Северин? Чудово! Таке справжне козацьке iм’я! Хе-хе! Пане Северине, прошу до мого кабiнету. Матиму до вас одну пильну справу. А ви, панове оркестранти, продовжуйте з нашою неперевершеною. А де ж вона? – Директор приставив дашком долоню над очима, визираючи в потемках зали спiвачку. – Ага! Ось ви де! Чого це ви там ховаетесь? Будь ласка, продовжуйте репетицiю. Вам доведеться ще багато попрацювати з нашими музикантами. А пiсля закiнчення виправи я з вами теж хотiв би мати розмову в своему кабiнетi. Продовжуйте, панове, продовжуйте!

Зарембський рвучко розвернувся i, пiдiйшовши до Северина, який все ще стояв спантеличений i не мiг зрушити зi свого мiсця, владно показав йому на заскленi дверi виходу з зали. І вже на ходу, як завжди дiловито, своiм металiчним голосом, який наводив панiчний жах на всiх без винятку спiвробiтникiв «Брiстоля», розпитував далi в Северина:

– Чи багато ще знаете вiдомих пiсеньок?

– Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дрiботiв за паном Зарембським.

– Добре! Ще якi можете назвати?

– Ну, та рiзнi. Треба сiсти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана кракiв’янко». Потiм «Не забувай нiколи ту весну», «Чи ти чуеш голос мого серця». Ну, i батярських цiлу купу знаю.

– Того не треба! – Директор вiдмахнувся рукою. – То вже нас не цiкавить!

І вони зникають у довгих коридорах ресторацii «Брiстоль».

Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсi великого i дорогого перського килима, яким було вистелено чи не пiвкабiнету пана Зарембського. Тут вiн почувався дуже нiяково, до того ж похмiлля ще давалося взнаки.

Щойно вони зайшли до кабiнету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-дiловому вiдповiдав i щось занотовував у записнику на столi. А Северин знiчев’я роззирався по кабiнету.

Темнi шкiрянi фотелi по обидва боки директорського столу; дорогий колекцiйний посуд у старовинних рiзьблених та iнкрустованих перламутром креденсах; пальми та фiкуси у масивних вазонах на пiдлозi; вся стеля та панелi стiн вкритi витонченою лiпниною з позолотою, крiм того, стiни вкривали дорогi шовковi шпалери; бронзовi бра, пiдсвiчники у всьому просторi та торшери по кутках кабiнету.

– То ви погоджуетеся заспiвати кiлька пiсень з моiм оркестром? – Северин аж здригнувся вiд несподiвано рiзкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивiв Северина з мелянхолiйноi задуми. – Всього один вечiр! Кiлька пiсень, якi ви назвете. За гонорар можете не хвилюватися. Гонораром залишитеся задоволенi. Отже, ще раз запитую – ви погоджуетеся заспiвати з моiм оркестром?

– Не знаю. Я ще нiколи в життi.

– Отже, погоджуетеся, так? – директор нетерпляче урвав Северина, схиляючи його до потрiбноi вiдповiдi. – Так, чи нi? Кажiть! Всього лише один вечiр. Можна спробувати! Так? То ви погоджуетеся, так?

– Та… нiби… так, – Северин наважився нарештi щось вiдповiсти, бо раптом вiдчув у своему тiлi нездоланну хвилю солодкоi спокуси. «А, до дiдька! Та треба спробувати, раз е така нагода». Але даючи цю згоду, вiн тим нiби сам себе приголомшив, аж йому запаморочилося в головi.

– От i чудово! – без будь-яких емоцiй на обличчi голосно промовив пан Зарембський. – Виступ пiслязавтра, початок о сьомiй годинi. Завтра о дванадцятiй пополуднi ви зустрiнетеся на репетицii з моiм оркестром i пiдберете невеликий репертуар, три-чотири популярних пiснi, якi ви забажаете виконати. А о третiй годинi зустрiнетеся з моiм кравцем. Вiн пiдбере вам вбрання на виступ. Все зрозумiло?

Северин слухав з вiдкритим ротом i баранячим поглядом дивився на пана Зарембського.

– Я повторюю, все зрозумiло? – вже пiдвищеним тоном, нетерпляче перепитав пан Зарембський.

Северин розгублено закивав головою. Директор пiдiйшов до столу з чорними телефонами, зняв з одного слухавку i набрав потрiбний номер.

– День добрий! Попрошу пана Казiмежа до телефону! – І вже за хвилину: – Пане Казiмеж? День добрий! То Зарембський вас турбуе! Так, так. Дякую, дякую. І вам того ж бажаю! Пане Казiмеж, завтра до вас о третiй пополуднi пiдiйде пан, який називаеться Северин. А прiзвище мае… – Пан Зарембський прикрив слухавку долонею i звернувся до Северина: – Кажiть ваше прiзвище, швидше!

– Бабiй! – Збентежено вигукнув Северин.

– Бабiй! Так, Северин Бабiй. Так, то такий собi трохи батяр. Але не варто зайве хвилюватися! Хлопака вихований, чемний i поважний. І менi вiн сьогоднi дуже потрiбний. Отже, до дiла! Пане Казiмеж, дуже вас попрошу пiдiбрати йому вiдповiдне вбрання до виступу. Так, так, вiн вам усе необхiдне сам роз’яснить. Дуже вам дякую, пане Казiмеж! Всього вам найкращого! До побачення! – Пан Зарембський схилився над столом i щось записав на клаптику паперу. – Ось! Тут адреса ателье пана Казiмежа. То бiчна вiд вулицi Копернiка. Сподiваюся, знайдете. Там пiдберете собi все необхiдне до виступу. І чекаю вас завтра. Крiм того, ось, прошу взяти. – І пан Зарембський, витягнувши зi свого об’емного пуляреса пару банкнотiв, простягнув iх Севериновi. – Невеликий завдаток. Бажаю успiхiв! До побачення!

Северин незчувся, як опинився у коридорi. Оце так поворот у його долi! Вiн навiть не мiг повiрити, що все це вiдбувалося саме з ним. Пiслязавтра – виступ на сценi «Брiстоля»! Нi, такого бути не може, до холери! Це щось неймовiрне! Це вiдбуваеться не з ним! Може, вiдмовитися? Втекти? Що його робити? А може, пiти та й напитися? І Северин мимовiльно розсмiявся, крокуючи коридорами «Брiстоля» до виходу.

Цiлiсiнький день, вiд самого ранку аж до моменту свого виходу на сцену, Северин почувався дуже зле. Весь день його нудило, хоча вiн майже нiчого не iв i не пив. Не знаходив собi мiсця, все в нього падало з рук. Ним кидало вiд одноi крайностi в iншу. Раптовi хвилини спокою i байдужостi до всього на свiтi, коли вiн завмирав на мiсцi, впадаючи у незрозумiле закуття, змiнювалися хвилями активноi дiяльностi, коли вiн усе провiряв i перепровiряв по декiлька разiв. А перед тим, уночi, вiн пiдривався з гiстеричним криком, бо йому снилися якiсь жахiття, нiби вiн виходить на сцену, чомусь оперного театру, спiвати, але забув усi слова своiх пiсень!

За кiлька годин перед виступом у «Брiстолi» Северин принiс вiд пана Казiмежа костюм i мешти. Одягнув то все на себе, i нова хвиля проблем накрила його з головою. Костюм виявився незручним, сидiв дуже зле, все в ньому було якесь перекособочене. Мешти тиснули з усiх бокiв, натирали п’ятки. Вiн вирiшив пройтися вулицею, аби освоiтися у тому вбраннi. Та краще би не робив цього! Всю дорогу вiн вiдчував на собi зневажливi, насмiшкуватi погляди львiв’ян. Йому здавалося – всi вони знають, що той клепарiвський батяр, той фраер нiкчемний насмiлився сьогоднi виступати на сценi! І не де-небудь, а в самому «Брiстолi»!

За годину перед виступом Северин з’явився у коридорах ресторану.

Ледве переставляв ноги, його чоло, скронi, шию, та й усе тiло вкривав холодний пiт. Вiн знеможено присiв на м’який стiлець навпроти службових дверей, якi через тiсний, темний коридорчик виводили на сцену. Вiн залишався на тому стiльцi аж до самого свого виступу. Змушений був там сидiти, бо йому весь час кортiло до кльозету. Але вiн туди не йшов, знав, що з цього нiчого не вийде – всi його нутрощi були абсолютно порожнiми. Северин тодi не мiг знати, що стан його був звичним для акторiв-початкiвцiв i називався «мандражем».

Традицiйний у «Брiстолi» концертно-танцювальний вечiр уже розпочався. Неймовiрно популярний у Львовi старенький гуморист, а заодно й конферансье, пан Здiслав Бялий, заклопотано пройшов коридорчиком на сцену повз Северина, не привiтавшись i навiть не глянувши на нього. Це додатково додало Северину ще кiлька крапель до його й без того пригнiченого настрою. Вiн не помiтив, як у коридорi з’явився пан Зарембський i стежив за його невеселою поведiнкою перед виступом. Самопочуття Северина пану Зарембському дуже не сподобалося.

– З вами все гаразд? – вiн несподiвано пiдступив до нього з запитанням.

– Так-так! Все чудово! Прекрасно! – Северин пiдхопився з мiсця, залопотiв щось тремтячим голосом з вибалушеними очима.

Директор занепокоено оглядав Северина з нiг до голови i вже намiрявся припинити той невдалий експеримент – вiдмiнити його виступ.

Та було надто пiзно!

На сценi бадьоро заграв оркестр, в залi ресторану, який сьогоднi, Зарембському на радiсть, був добре наповнений, пiднялася хвиля бурхливих оплескiв, бо на сценi, з коридору то було добре чутно, з’явився пан Здiслав Бялий зi своiми грайливими, жартiвливими привiтаннями, та свiжими й не зовсiм вiцами.

Вечiр у «Брiстолi» був у розпалi. Концертнi виступи, гумористичнi номери пана Здiслава, та «розривковi», танцювальнi паузи змiнювалися чiтко, все по сценарiю, без жодних накладок. Вечiр тривав чудово, усе проходило як по маслу. Пан Здiслав як конферансье був сьогоднi при фартi i просто витав на хвилях найвищого натхнення. Пан Зарембський, спостерiгаючи за всiм дiйством у своему ресторанi, внутрiшньо невимовно тiшився, але зовнi то нiяк не проявлялося, вiн i далi залишався суворим та зосередженим.

Та ось, пiсля черговоi танцювальноi паузи, коли розпашiла публiка всiдалася на своi мiсця, пан Здiслав оголошуе наступнi концертнi номери. Невеличка заминка – то вiн виймае з внутрiшньоi кишенi картку з iм’ям та прiзвищем нового виконавця, яке вiн за свою багаторiчну дiяльнiсть зустрiчае вперше i яке йому нiчого не говорить. Нарештi вiн розiбрав, тримаючи картку вiд себе на вiддалi, що там було написано: «Отож! Шановна публiко! Привiтаемо нашого нового, молодого дебютанта! На нашiй сценi – Северин Бабiй!»

Жваво залунав музичний програш оркестру. В залi чутно поодинокi оплески.

А на сценi нiхто не з’являеться.

Пан Здiслав чекае, чекае, чекае. Вiн збентежено, з напруженою посмiшкою озираеться по рiзнi сторони сцени: «Пане Бабiй! Ви де? Ми чекаемо! Чекаемо на пана Северина Бабiя». В тишi залу заiнтригована публiка починае перешiптуватися, а подекуди вже залунали смiшки.

Хтось з крайнiх оркестрантiв не витримав i кинувся у коридорчик. У пана Зарембського усе похололо всерединi.

– Бабiй! На сцену! – майже в саме вухо дрiмаючого Северина грiзно гаркнув музикант i помчав назад, на сцену.

Вiд несподiванки Северин гепнувся зi стiльця на пiдлогу, ледве пiднявся на тремтячих ногах i непевною ходою поплентався за тим оркестрантом. У ту мить Северин забув про все на свiтi.

Ось кiлькома вузькими сходинками вiн пiднiмаеться на сцену.

Цього слiд було чекати – вiн зашпортався i мало не заорав носом по сценi, пролетiв до самоi середини. Лише стояк мiкрофона, за який руками вчепився Северин, втримав його на ногах. Стояк похилився до самоi рампи, мiкрофон рвучко та оглушливо загудiв, немилосердно для нiжних вух завсiдникiв «Брiстоля». Зал дружно вибухнув реготом та незадоволеними вигуками.

Пан Зарембський затулив долонею обличчя.

Северин якось втримався на ногах, поправив мiкрофон, збентежено, з дурнуватою посмiшкою тупцював на мiсцi i, не припиняючи кивати головою на всi боки, обсмикував на собi костюм.

Публiка не припиняла реготати, аплодувати i викрикувати з мiсць щось дотепне та в’iдливе на адресу невдахи-виконавця. Пан Зарембський скреготав зубами, ним трясло, вiн ладен був пошматувати на дрiбнi кавальчики того батяра. Першим отямився конферансье i, нiби нiчого не сталося, знову пiдiйшов до мiкрофону.

– Отож, шановна публiко! Маемо на нашiй сценi Северина Бабiя! Очевидно, перший виступ… хвилювання. І наша така шляхетна заля! То все так впливае… Тож пiдтримаемо оплесками нашого нового виконавця! Прошу!

Зал радiсно зааплодував. Пан Здiслав запропонував жестом Северину стати ближче до мiкрофона i подав знак оркестру – можна починати, а сам непомiтно, в стилi справжнього конферансье, полишив сцену. Музиканти заграли. Северин дочекався свого вступу i…

Очевидно, що вiд надмiрного хвилювання, голос у нього зiрвався i вiн «пустив пiвня».

Знову зала вибухнула реготом, цього разу вже з бурхливими оплесками та ще дошкульнiшими зауваженнями з мiсць, якi ще бiльше розпалювали залу. Пан Зарембський опустив додолу очi, скрушно похитав головою i пiшов зi свого спостережного мiсця до бiчного виходу на сцену.

А Северин уже дещо опанував себе i заспокоiвся. Вiн впевнено пiднiс догори руку, намагаючись заспокоiти залу, вiдкашлявся, прочистив горло i розвернувся до оркестру. Жестом подав знак – ще раз! Грайте ще раз! Починайте знову!

І музиканти – що мали робити? Заграли! Цього разу, дочекавшись свого вступу, Северин заспiвав. Чiтко, правильно i чисто.

І зала завмерла.

Пiд час виконання Северином пiснi пан Здiслав з iншого кiнця сцени побачив на протилежному боцi у вузьких дверях фiгуру пана Зарембського, який подавав йому якiсь знаки. Спочатку вiн тицьнув пальцем на спiваючого Северина, а наступним жестом були схрещенi долонi рук. Пан Здiслав зi свого мiсця легко йому кивнув – вiн усе добре зрозумiв, i пан Зарембський зник у темному коридорi.

Северин доспiвав свою пiсню.

Ще якусь хвилину зала, немов щось одне цiле, мовчала, не знала, як реагувати. Клоунська поведiнка того батяра, яка сьогоднi вельми потiшила всю публiку, якось не спiвпадала з його унiкальним, сильним i чистим голосом, з його оригiнальним спiвом. Шляхетна публiка ще не встигла розiбратися зi своiми почуттями – свiдками чого вони стали? І приймати то чи нi?

А Северин, дочекавшись згасання останньоi ноти, повiльно вклонився завмерлiй залi. Пiсля напруженоi паузи, заскочена таким несподiваним виступом, збентежена публiка нарештi розродилася рiденькими оплесками.

Не можна сказати, що вiдвiдувачi «Брiстоля» того вечора не сприйняли спiвочий талант Северина. Швидше навпаки. В «Брiстолi» завжди збиралася публiка добiрна, яка чудово зналася на всiх тонкощах спiву й була добре знайома з усiма вiдомими виконавцями не лише зi Львова, а й з усiх куточкiв Речi Посполитоi. Такого вокалу, запропонованого дивакуватим батярем, вони ще нiколи не чули. На жаль, те хвилинне сум’яття, коли публiка в «Брiстолi» вагалася – приймати чи не приймати його у своему колi, зiграло не на користь Севериновi. Пан Здiслав Бялий, досвiдчений i вправний конферансье, вмiв гiдно порятувати будь-яку концертну програму з найскладнiших ситуацiй. Ось i цього разу, пiсля завершення Северинового виступу, вiн жваво пiдступив до мiкрофона.

– Щиро дякуемо нашому шановному дебютанту! Наважуся висловити спiльну думку, що ми ще не раз почуемо чудовий голос Северина Бабiя на наших концертах! Щиро дякуемо! А зараз на нашiй сценi… Я вже вiдчуваю той захват… ту приемну, солодку нетерплячку, з якою вся шляхетна публiка чекае на нашу незрiвнянну…

І пан Здiслав гучно назвав iм’я вiдомоi спiвачки. Як по командi, залом прокотилася хвиля оплескiв та овацiй. Холодних, зате одностайних. Бо далi все розгортатиметься як завжди прогнозовано, у всiм знайомому руслi, без будь-яких несподiванок.

Оркестр заграв жваву мелодiю. Пан Здiслав впритул пiдступив до здивованого Северина. Вiн залишався на сценi, бо мав доспiвати ще двi пiснi – так вони домовилися з паном Зарембським. Але пан Здiслав з хижою посмiшкою, нашiптуючи: «Йди, йди звiдси! Йди!», все напирав своiм тiлом на знесиленого Северина. І вiн здався без опору, не став нiчого вияснювати, покiрно спустився сходинками вниз i забрався геть зi сцени.

У розкiшному, яскравому з блискiтками естрадному костюмi на сцену вискочила усмiхнена спiвачка. Вона, чи не едина в цiй залi, невимовно радiла й тiшилася з такоi невдачi, такого гучного провалу ii потенцiйного конкурента. Дивним чином саме це додало iй наснаги й натхнення. Їi виступ того вечора пройшов на диво рiвно й чисто, i навiть мав успiх у публiки. Виходило так, що той Северинiв провал, за iронiею долi, посприяв кар’ерi вiдомоi спiвачки i вона мала ще декiлька доволi непоганих концертiв у «Брiстолi» та в iнших розважальних закладах Львова. Таким чином, ii «успiшнi» виступи вiдтягували час. Це було надзвичайно на руку пану Зарембському, який наполегливо вирiшував проблему пошуку нових виконавцiв. І пан Зарембський уже встиг вiдмiтити цей момент.

У коридорi за сценою на Северина чекав стурбований, переляканий кельнер.

– Пан Зарембський бажае негайно бачити вас у своему кабiнетi!

Северин, знесилений i спустошений, поплентався до кабiнету пана Зарембського. Директор мовчки вiдрахував йому виплату за «виступ». Дивно, але вiн розрахувався з Северином сповна, виплативши усю суму, про яку вони домовлялися, i промовив:

– Вбрання i взуття негайно повернути в салон пана Казiмежа! І щоби я вас тут бiльше не бачив! До побачення! У мене сьогоднi ще дуже багато роботи!

Северин без жодного слова згрiб зi стола власника «Брiстоля» всi грошi i мовчки, навiть не попрощавшись з паном Зарембським, повiльно вийшов з його кабiнету.

Вiн понуро крокував коридорами «Брiстоля» до виходу. За стiнами, у залi ресторану лунала музика, чутно було, як грае чудовий оркестр, а вiдома спiвачка натхненно виводила своi куплети. Та всi цi звуки доносилися до нього вже з минулого життя.

– Прошу пана! – почулося за його спиною.

Северин спинився.

До нього пiдiйшов добре вбраний, доглянутий муровий хлоп з округлою, лисуватою головою на крутих плечах, з лагiдним, зичливим поглядом банькатих блакитних очей. Чоловiк, тримаючи в однiй руцi капелюха, пiднiс ii i направив вказiвний палець у бiк Северина.

– Северин Бабiй? – звернувся до нього украiнською мовою, що вiдразу ж насторожило Северина. – А я називаюся Зеновiй Смага, Зеник – по-простому, по-нашому.

Щось, десь, колись Северин уже чув про того Зеника Смагу, але особисто не був з ним знайомий.

– Дуже хотiв би з вами познайомитися! – продовжував Зеник. – Маю для вас пару цiкавих пропозицiй.

Хоча Северин у ту хвилину не мав нi настрою, нi жодних бажань, та все ж не вiдхилив знайомство з тим Зеником i байдуже буркнув:

– Та добре.

Десь, приблизно через пiвроку, буденний, непримiтний i в «Лябiринтi» нiким, крiм самого Северина, не помiчений, але доволi несподiваний випадок раптово пiднiс його як у власних очах, так i на недосяжну висоту серед львiвських спiвакiв. Хоча то пiднесення вiдбулося непомiтно, лише у Севериновiй душi, зате незмiрно потiшило його самолюбство. Але таку неочiкувану для себе приемнiсть вiн нiчим i нiкому не виказав.

Якось у день його виступу, пiсля другоi чи третьоi пiснi, пiд час танцювальноi паузи, до нього пiдiйшов хлопчик-посланець. Вiн вручив Северину конверт з листом i поцiкавився, чи чекати йому на вiдповiдь. Заiнтригований Северин здивовано розкрив конверт. На фiрмовому бланку ресторану «Брiстоль», крiм ввiчливого привiтання, було надруковано кiлька лаконiчних фраз: «Чекатиму Вас у своему кабiнетi у будь-який зручний для Вас час. Маю для Вас цiкавi пропозицii». І пiдпис: «Зарембський».

– Хо-хо-хо-о-о! – втiшно промовив Северин, акуратно склав листа, засунув його назад, до конверту i звернувся до хлопчика: – Не буде вiдповiдi! Нiякоi вiдповiдi не буде! Лише, будь ласка, передайте на словах пану Зарембському, що зi мною – все гаразд! Запам’ятаете? Не забудете? Все гаразд!

На сценi знову залунала музика. Посланець чемно вклонився i зник.




5





Чийсь грубий i хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися i вмить протверезiти.

– Ну, що вилупився? Позатикало? Колеги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати спiвочий голос, то будете при тiм глухi на всi вуха! Га-га-га!!!

Регiт, який швидше нагадував бичаче ревiння, що вибухнув за сусiднiм столиком, на мить заглушив загальний гамiр зали. З вiдвiдувачiв нiхто особливо не здивувався i не звернув на то жодноi уваги – такi вибухи реготу не дивина в «Лябiринтi». Але тiльки не для Северина. Для нього тi слова i той смiх були, як удар по карку старою штахетою з iржавими цьвеками!

– Та що ти вилупився, як баран на новi ворота, колего?! Не впiзнав? – Той нарваний штрiх i далi зачiпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплiв тулилися за маленьким столиком i тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.

Северин дещо вiдхилився назад i напружив свiй погляд. Тiльки тепер в тих збуях вiн упiзнав нарештi ватагу личакiвських батярiв на чолi не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.

Северин ще раз, уже безнадiйно зиркнув у бiк переповненоi, метушливоi та гамiрноi зали, але вже не поривався кудись бiгти. Й без того було видно, що вiн знову, цього разу вже завдяки тим личакiвським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла i тепер ii вже можна не шукати. А була ж майже на вiдстанi витягнутоi руки!

Северин у вiдчаi намагався зробити ще кiлька крокiв помiж скупчених столикiв й щiльноi публiки. Та всi його зусилля виявилися марними. Вiн приречено зупинився, опустив голову, а потiм повернувся до столикiв з личакiвськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмiшкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого слiпого.

– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва тi маць бу-у-ула! Яке то щисьте вас туткай-во всiх видiти, кулегi! Ану, дай-но спробую, хто ту е? Йой! Та туткай однi рiднi батяри!

Северин хiхiкав, божевiльно дивився кудись вбiк, чи вгору, ляпав долонями личакiвських батярiв по головах, крутив iм вуха, щипав i тарбав iх за щоки, носи, пiдборiддя, плямкав пальцем по iхнiх губах.

Личакiвськi збуi спершу невимовно тiшилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартiвливо й грайливо вiдбивалися вiд його рук, навiть пiдiгрували. Але щодалi, тим бiльше тi його жарти трималися на межi. Пробираючись так по головах батярiв мiж iхнiми столиками, Северин затримав своi руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його помiж собою називали всi личакiвськi. Вiн единий з-помiж своеi батярськоi компанii навiть не посмiхнувся. Вiн мовчки, похмуро i незадоволено спостерiгав за всiма Севериновими цирками. Невисокий на зрiст, непримiтний i невиразний, вiн був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова i вважався старшим понад усiма личакiвськими збуями-батярами.

– А ту хто е? Ану-ану, дай-но впiзнаю, хто то такий!

Несподiвано рвучко Северин пiдняв за плечi Орка з-за столика.

Всi личакiвськi батяри за сусiднiми столиками принишкли, мовчки спостерiгали, чим то все скiнчиться, i напружено-дурнувато посмiхалися. Але й за багатьма iншими столиками в залi уважно стежили, що там той Северин витворяе. А вiн, незважаючи нi на що, захоплено грав далi зварйованого слiпого, дивився кудись вбiк, а руками обмацував плечi та голову Орка.

– Йой! А хто ту е? Хто ту такий? Йой! Щось нiяк не впiзнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гi-i-i! Йой! Ледве впiзнав-ем! Га-га-га! Та то е той шпиндель личакiвський!

І Северин грубо провiв вiдкритою долонею з розчепiреними пальцями по обличчю Орка, вiд чола до самого пiдборiддя.

А то вже була страшна образа, настiльки страшна, що за львiвським батярським кодексом в життю нiколи i нiкому не прощалася, хто б не посмiв таке вчинити. Личакiвськi пiдiрвалися зi своi мiсць. Зала затихла i на секунду завмерла вiд гуркоту перекинутих столикiв та незрозумiлих крикiв. У ту ж мить, як по командi, чоловiки з публiки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярiв. Бо якби того не зробили, сталась би велика бiда.

Той раптовий спалах лютi мiж Северином i личакiвськими у примiщеннi «Лябiринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личакiвських, грiзний Орест Щип, якого боялися i поважали всi львiвськi батяри, грубо вiдштовхнув Северина, усi довкола вже були напоготовi, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарiю «дружньоi» зустрiчi мiж клепарiвськими та будь-якими iншими батярами, особливо личакiвськими, його кульмiнацiю i фiнал, тобто чим усе могло скiнчитися.

І самого Северина, i клепарiвських, i личакiвських вмить з усiх бокiв обступили моцнi хлопи з постiйних завсiдникiв «Лябiринту» i вiдсунули по рiзних кутках. А то вже називалося – ситуацiя! Щойно градус розмови мiж батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоено замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре i жваве!

Батяри, грiзно вiдмахуючись вiд чемних та поважних клiентiв «Лябiринту», якi все намагалися заспокоiти, урезонити iх, неохоче, та все ж повiльно розiйшлися по своiх мiсцях.

Та ненадовго.

У гострiй словеснiй сутичцi вони все ж домовилися стрiнутися опiсля десь на затишнiй вуличцi, коли iм жодна курва не заважатиме принципово полагодити помiж собою деякi делiкатнi питання.

Такий, на початку затишний, майже домашнiй вечiр у «Лябiринтi», що передбачав приемне i радiсне розгортання чарiвного торжества доброi музики i спiву, в одну секунду був зiрваний. Тепер жорстока непередбачуванiсть розвитку наступних подiй загрожувала будь-кому з вiдвiдувачiв дансингу. І в залi запанувала загальна напруга та неспокiй. Публiка, особливо жiнки та дiвчата, раптом забажали чимшвидше повертатися домiв. І хоч як бiдний Зеник Смага не намагався заспокоiти, розвеселити публiку дотепними вiцами або ж новими пiснями, йому то нiяк не вдавалося. Бо то вже був не його вечiр!

Слава «Лябiринту» як про нейтральну територiю, а тому цiлком безпечне мiсце для всiляких забав, вмить розсипалася на порох, неначе то був простий фокус, придуманий невправним цирковим iлюзiонiстом.

Справдi, з настанням ночi, неподалiк «Лябiринту», в затишному скверику навпроти залiзничноi колii, все найцiкавiше тiльки-но зароджувалося.

Сходилися клепарiвськi на чолi з Северином i личакiвськi, яких грiзно вiв за собою вiдчайдушний Орко Щипавка. На пiдступах до визначеного мiсця пальцi, кулаки, руки та плечi аж до хрускоту в суглобах розминалися ланцюгами, солдатськими ременями з важкими пряжками, стеками та кастетами. Справжня, моцна батярська забава щойно починалася, а в Севериновiй головi все крутилися знову i знову слова з дурнуватоi батярськоi пiсеньки: «Там на розi, на Яновськiй, при вулицi Клепаровськiй».

Мiсяць був уповнi. Висiв непорушно у нiчному небi, неначе гiгантський цирковий прожектор, освiтлюючи все довкола фантастичним, мерехтливим срiблястим сяевом. Електричнi вуличнi лiхтарi своiми плямами свiтла лише додавали мiстичного вiдчуття атракцiону, окреслюючи окремi вiдтинки вулицi на Пiдзамчi, неначе арену, де ось-ось мала розгорiтися принципова сутичка двох непримиренних львiвських батярських дiльниць.

Вочевидь та зустрiч мала повне право назватися iсторичною, бо такоi кiлькостi батярiв, якi пiдтягнулися звiдусюди взяти участь у виясненнi стосункiв, Львiв ще не бачив i, мабуть, не змiг би пригадати, чи коли-небудь ще таке траплялося в його iсторii.

Моторошнi сутiнки звiдусiль повнилися зловiсними тiнями. Понад мовчазними натовпами батярiв у такiй чисельностi, що це схвилювало iх самих i не в одного засмоктало десь в дупi, змушуючи ii мимовiльно втягнутися глибше досередини, Северин видiлявся i своiм зростом, i кремезною статурою. Вiв клепарiвських смiло, впевнено, без жодноi тiнi страху. Та й хто би з клепарiвських тоi ночi ховався по кущах i вiдмовився стати пiд оруду Северина? Та з таким – хоч на край свiту, в Гамерику, хоч до пекла!

А личакiвськi, на чолi з Орком Щипавкою, все гуртувалися на вiддалi i чекали пiдходу клепарiвських. Той Орко не видiлявся з-помiж iнших нi ростом, нi статурою, навпаки, серед своiх був найбiльш непоказним, низькорослим, щуплим, кривобоким i згорбленим. Зате Орко Щипавка вiддавна був ще тим чортякою, який сам вартував десятьох, а то й сотнi мурових батярiв. І Северину в iншi секунди по-справжньому холодiло на душi, коли вiн раптом згадував, проти кого йому нинька доведеться стояти.

Нiщо не порушувало благодатну тишу теплоi лiтньоi ночi. Лише на схилах Високого Замку голосно заливалися своiми безконечними спiвами, не вiдаючи нi про що iнше у свiтi, щасливi i закоханi солов’i. Та ось зачовгали по гравiю немощеноi вулицi сотнi крокiв. Бiжучи назустрiч однi одним, двi групи батярiв здiйняли густу хмару куряви, яка в мiсячному свiтлi та променях вуличних лiхтарiв виблискувала мiльярдами грайливих дiамантових iскор.

І коли вiдчайдушно, без зайвого шуму, аби не полохати сплячих мiщан i не пiднiмати iх на непотрiбний гвалт, лише у супроводi окремих звукiв ухкання, гупання, ляскання, шипiння, сичання, шепотiння прокльонiв та тихих зойкiв поранених в акомпанементi з дзенькотом та брязканням кримiнальноi зброi розпочалося основне батярське дiйство, як одночасно з кiлькох вузеньких бiчних вуличок несподiвано для всiх рiзко залунало рiзноголосе сюрчання полiцейських свисткiв. Але найгiрше було те, що одночасно з пронизливим сюрчанням залунав грiзний гавкiт, може, з десятка нiмецьких вiвчарок.

Що тут почалося! Хтось одразу ж кинувся навтьоки невiдомо куди! А деякi навiженi батяри у шаленому захватi продовжували духопелити один одного. Вiкна навколишнiх будинкiв, неначе за порухом чарiвноi палички, вмить загорiлися вогнями. З усiх куткiв, будинкiв, вiкон одразу ж залунали на все Пiдзамче крики, свист, голосiння. З дзенькотом вiдчинялися, та одразу ж зачинялися вiкна довколишнiх помешкань у супроводi гвалтовного верещання жiночок, нiби iх усiх одночасно рiзали.

Рейвах починався знаменитий, якого сонний Львiв давно вже не бачив! І описати тото всьо не спромiг би ся жоден з бiльш-менш обдарованих львiвських лiтераторiв. Та тут би й таланту самого Івана Франка забракло! Хiба би порадити всiм охочим читачам самим побувати у тому пекельному мiсивi. Ото би iм щось дало! Ото би iм щось прояснило! Та, на жаль, молодi i моднi лiтератори того часу в ту знамениту нiч тихо й мирно спочивали собi в чистих i м’яких постелях десь на зовсiм iншому кiнцi Львова.

Втiкати Северин умiв i любив. Але тiльки тодi, коли ситуацiя ставала настiльки безвихiдною, що iншого способу порятуватися i не втрапити у руки дефензиви не виявилося. У всiх iнших випадках, батярських перемовинах, подiбних iсторiях до тих, яка трапилася сьогоднi, Северин нiколи не вiдступав, стояв до останнього i кумплiв своiх поранених ще нi разу не покинув на розправу супротивникiв. Та сьогоднi трафився не той день!

Батярську забаву нагло перервали, щойно вона розпочалася! То хтось зi своiх, шляк би його трафив, мусiв наклепати, донести в найближчий вiддiлок! І полiцii набiгло стiльки, що всiм героям тоi ночi, всiм королям львiвських вулиць, i клепарiвським, i личакiвським, i замарстинiвським також, довелося кинутися врозтiч, хто куди.

Северин мчав нiчними вулицями i тiшився, вiдчував невимовний захват та пiднесення – i честь батярську збережено, бо нiчим не зганьбився перед тими личакiвськими, i здоров’я свого не втратив у тiй страшнiй сутичцi, яка могла стати останньою в його життi, i бузя вцiлiла. Вийти з таких стрiчей без жодноi подряпини на твари – то велика справа! Северин майже летiв над рiдними, такими любими серцю львiвськими вулицями.

Ось паркан. Сходи.

Дверi в дворик. Дворик. От матолки! Хто ж на нiч бiлизну залишае сушитися!

Висока цегляна стiна.

Знайомi виступи i вибитi цеглини, аби вибратися нагору.

Так, вже на горi. Тепер зiскочити вниз.

Ще один дворик. Вихiд на галерею внутрiшнього балкона i через довгий коридор на iншу вулицю.

Тепер бiгти до кiнця вулицi i звернути праворуч. А сюрчання свисткiв i розлючений гавкiт псiв хоча й долинае з кiлькох бокiв, та звучання те все слабшае.

Тепер звернути за рiг будинку.

Четвертий дiм з краю. Забiгти в браму глухого внутрiшнього двору, з якого немае iншого виходу. Але там, на долiвцi того двору, пiд однiею зi стiн е дуже цiкавий каналiзацiйний люк.

На самому краю хiдника зарухався важкий чавунний люк. Вiн вiдсунувся чимдалi набiк i з нього обережно вигулькнула, лише по самий нiс, Северинова голова.

На всi боки вулиця була порожньою й тихою. Нiчна вiльгiсть лагiдно обiймала зморенi за день будiвлi, вкривала сизою росою чорну брукiвку. Лiхтарi де-не-де висмикували з темряви освiтленi плями безлюдного простору. Нiде анi шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличнiй брукiвцi. Немов бавлячись, засунув на мiсце важезний люк. Вiн спершу почув, а потiм i помiтив, як у самому кiнцi освiтленоi вулицi метушилися якiсь люди з розлюченими песиками. Тi люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотiли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно iм було людей будити! Северин нарештi здогадався, що то, мабуть, були полiцейськi. Цiкаво, а що вони там роблять у такий пiзнiй час, на тих вулицях у батярському районi? Мабуть, шукають когось.

Северин поправив на собi маринарку й капелюха i, злегка насвистуючи мелодiю новоi пiсеньки «Ми нинi стрiнулись знову…», аби не привертати до себе зайвоi уваги, зникае невловимою тiнню у м’якiй теменi батярських кварталiв.

Пiсля того недоречного i дурнуватого iнциденту з навiженими личакiвськими, якi так необачно, i так брутально впхалися своiми кривими гембами в ту давню, iнтимну Северинову iсторiю з його невловимою незнайомкою, вiн пережив неспокiйну, важку нiч.

Можливо, того вечора намiри личакiвських в «Лябiринтi» були мирними, навiть доброзичливими. Можливо, вони, щось там мiж собою порiшивши, справдi забажали помиритися i заприязнитися з Северином, а заодно й з усiма клепарiвськими. Хто ж про то тепер скаже, що в них тодi було на умi! І якби таке вiдбулося iншого вечора, за iнших, нейтральних обставин, можливо, й стався б той довгожданий акт примирення мiж личакiвськими та клепарiвськими.

Якби ж то Северина того вечора нiщо iнше не вiдволiкало i вiн би, перед тим покрутивши для фасону носом, врештi пiшов би на контакт, приязну розмову, мирову чарку, спiльний стiл, гучну забаву i, як логiчний результат отого всього – мир i вiчну дружбу мiж клепарiвськими та личакiвськими!

Можливо, так i сталося б того вечора. Якби не раптовий, незграбний i такий необдуманий жест отого пришибленого збуя з Личакова, який в результатi пересрав усе на свiтi! Тепер про якусь «мирову» мiж клепарiвськими i личакiвськими всi у Львовi мусiли забути навiчно. Вiднинi ота правiчна неприязнь, прадавне суперництво мiж двома iсторичними львiвськими дiльницями, яке так чи iнакше зачiпало сотнi життiв та доль iхнiх корiнних мешканцiв i яке перiодично, в рiзнi часи то згасало, то розпалювалося з новою силою, а тепер, в таку вiдносно спокiйну, погiдну пору взагалi могло зникнути i перерости в давно сподiвану вiчну дружбу, навпаки – i тож треба такому статися! – переросло у справжню вiйну! Тепер миру пiсля всiх пам’ятних подiй того вечора й ночi мiж клепарiвськими та личакiвськими не могло бути нiякого i нiколи!

А тут ще тi матолки, батяри замарстинiвськi влiзли! І теж з благими намiрами, вар’яти!

Того вечора, коли завдяки Северину, але цiлком не за його провини, почалися отi з’ясування стосункiв, замарстинiвськi спробували втрутитися, аби розборонити i розвести не на жарт озвiрiлих батярiв, i так необачно вляпалися в iсторiю, з якоi тепер вже не знати, як мали вибиратися. Бо у тiй сутичцi клепарiвських з личакiвськими iм солiдарно, з обох бокiв пригрозили – замарстинiвськi мусять визначатися, з ким i за кого вони, за тих чи за тих. Бо iнакше, якщо почнуть спадати з того i ховатися по кущах, то й тi, i тi iм наваляють по самi вуха! І якоi сраки вони в то влазили? – бiдкалися пiсля всього замарстинiвськi батяри. За кого iм тепер стояти?

Та назагал – то все дурницi i великi бздури, бо для Северина головною прикрiстю того вечора залишалося те, що з вини тих зварйованих личакiвських – вiн знову втратив свою незнайомку! А вона в ту мить, йому так здавалося, була як нiколи близько. Майже в його руках!

За кiлька днiв з’ясувалося, що до полiцейського вiддiлку тоi ночi чомусь найбiльше потрапило саме замарстинiвських батярiв, якi в тiй iсторii були, як то кажуть – в Бога душу виннi! А майже всiм i личакiвським, i клепарiвським тоi ночi вдалося втекти.

Пiсля всього, що сталося, вже пiзно вночi, Северин, нi з того нi з сього, приперся до Гальки, чим ii неймовiрно здивував i збентежив. Вiн до неi давненько не зазирав i сам уже потихеньку вирiшив, що – все! З Галькою – покiнчено! Доста! Так далi тягнути не можна! І вiн нiколи бiльше. А Галька, очевидно, вирiшувала все по-iншому, зворотно, по-своему, по-жiночому.

Вона у своему серцi плекала надiю i вперто сподiвалася, що ii Северин довго без неi не витримае, повернеться. У неi був план. І по-жiночому хитро нiчого не робила, аби якось пришвидшити його повернення, аби не сполохати. Швидше навпаки, всiляко демонструвала свою байдужiсть до нього, вiдверто флiртувала з iншими батярами, запускаючи цiлу армаду жiночих хитрощiв, аби знову пробудити в Севериновiй душi, якщо не ревнощi, бо той скурвий син не ревнував нiколи, то хоча б жаль за втраченим, нову цiкавiсть до неi, аби вiн знову прийшов, забажав ii, аби вiн просив на колiнах прощення. Отодi вона, ще покомизившись деякий час, змогла б обплести його павутиною своiх чарiв ще бiльше, ще надiйнiше, та так, що вiн уже нiзащо не змiг би нi вирватися, нi поворухнутися навiть, а вже тодi-i-i…

Але така раптова з’ява Северина перемiшала всi ii марення та надii, зруйнувала всi ii плани та намiри. Бо по тих термiнах, якi визначала i прораховувала для себе Галька, активiзацiя нового Северинового зацiкавлення нею мала б розпочатися не ранiше як за три-чотири днi. Та аж нiяк не сьогоднi!

Неочiкувана поява його у ту пiзню пору, збудженого, шаленого, такого красивого i такого… ну, як йому вiдмовити! – спочатку зовсiм збила ii з пантелику. І що iй робити? Не виганяти ж його назад, у нiч! Вона не встигла навiть подумати, навiть розпитати щось, для годиться, як одразу ж вони опинилися в лiжку i почалася серiя такого потужного, такого всеспопеляючого кохання, що нещасна i щаслива в ту мить Галька забула про все на свiтi, про всi своi надii, плани та намiри, вiдкинула подалi свiй сором, дiвочий гонор та честь i, втративши останнi залишки свiдомостi, здалася! Остаточно i безповоротно!

Десь пiд кiнець ночi вона, щаслива i знеможена вiд кохання, все линула, все тулилася до задуманого Северина, який лежав до всього байдужий i зосереджено вдивлявся у безвiсть темноi стелi, а вона все обiймала, все його вицiловувала, все лопотiла щось, несла якiсь бабськi бздури про те, як iм буде добре разом, як заживуть вони славно, безбiдно, як вони згодом подумають про вiдкриття своеi крамнички у Львовi, ii батьки в Куликовi з радiстю допоможуть, бо вони вже давно, з усiм серцем готовi до цього, про те, як…

Северин спочатку просто вiдмахувався вiд ii слiв, потiм кидав доволi гострi фрази, аби до неi дiйшло, що зараз вiн не в тому настроi, i замовкла, схаменулася врештi! Але нiчого не допомагало!

З Галькою справдi коiлося щось кепське. Виглядало на те, що вона просто втратила глузд! Вона раптом забажала затримати Северина бiля себе вже в цю ж хвилину i нiколи бiльше не вiдпускати! І нiкому не вiддавати! Нiзащо!!! Нi за якi грошi!!! Вона хапалася за нього, намагалася стиснути його мертвим обiймиськом нiби навiчно. Вона просила, молила, благала, погрожувала, волала!

Северину цього стало задосить. Вiн схопився з того iдiйотського металiчного лiжка, яке так забембало його своiм скрипом, i, хутко вдягаючись, намагався ii втихомирити й пояснити, що вона, м’яко кажучи, перегнула палицю, переступила червону креску, заборонену межу! Що так з ним не можна! Галька ридала, вiдчайдушно чiплялася за останню надiю хоч якось затримати коло себе Северина, голою повзала на колiнах, хапаючись за його ноги.

«Та ти глянь на себе! Та ти ж уся смальцем своiм запливла! Ти ж, крiм шинки, шпондеру, кишки, ковбаси своеi куликiвськоi, нiц в свiтi бiльше не видиш!» – такими були останнi Севериновi слова, коли вiн полишив усю в сльозах нещасну Гальку i, гримнувши дверима, вибiг у передранкову зимну темiнь, коли надворi ще й не починало сiрiти. Потiм вiн дорогою на свое клепарiвське помешкання, скоцюрбившись вiд холоду в благенькiй маринарцi, вже починав шкодувати за тi, сказанi спересердя слова про Гальку. Вона аж нiяк не запливла смальцем, просто дiвка була статна, в тiлi, струнка й висока. Красива. Навiть дуже красива. Тай про тi ii ковбаси – чого це вiн аж так завiвся? Ковбаси, шинку, шпондерки ii сiм’я виробляла знаменитi, найкращi на весь Куликiв. Северин кращоi за iхню ковбасу, а особливо кишку, ще нiколи, нiде, нi в кого у Львовi не куштував! Та й виручала Галька тими ковбасами Северина не раз.

Вiн вiдчув, як у нього гучно забуркотiло в животi.

І сама вона – дiвка нiчогенька. Зрештою, говорила правильнi речi, житейськi.

Ех, i що його робити?

Северин тодi так i не змiг заснути. І в такому гнiтючому настроi, невиспаний та зморений, вiн приперся на свое мiсце працi в центрi мiста коло тоi клятоi брукiвки.




6





– С-севере! С-с-се-еве-ере-е! – знову шипiли тi придуркуватi батяри, привертаючи його увагу до якоiсь черговоi вуличноi дивовижi, аби потiм знову потiшитися i почесати своi язики. Робочий день майже добiгав до кiнця i пан-майстер Ромко якраз кудись зник зi своiми закрепами в пошуках придатного кльозету.

Як йому то все набридло! Як набридло!!!

Та щойно Северин, стоячи як завжди колiнами в пiску, перебираючи примхливi каменюки, знеможено, але грiзно пiднiс важку голову догори, його в ту ж мить зацiпило.

До нього наближалася вона, його таемнича незнайомка!

У легкому, елегантному платтi, свiтлому капелюшку i тонких бiлих рукавичках, вона на ходу копирсалася у своiй срiблястiй сумочцi. А порiвнявшись з Северином, вона «зовсiм випадково» випустила з рук невеличкий предмет. Северин здивовано зиркнув униз, коли на пiсок перед ним опустився рубiновий флакончик з парфумами, затканий золотим корком.

– Слава Богу, не розбився! І не пролилося! – Дiвчина смiливо присiла навпочiпки бiля самоi Севериновоi голови, обережно пiдняла флакончик i обтрушувала та обдмухувала з нього пiщинки.

Северин, залишаючись далi на колiнах i впершись кулаками в пiсок, не мiг повiрити власним очам! Перед ним була його незнайомка з «Лябiринту»! І коли вiн майже перед своiм носом побачив неймовiрноi краси гладенькi, округлi колiна, мiцно поеднанi мiж собою звабливою щiлиною пружних нiг, яку далi прикривала тонка i легка шовкова тканина плаття, йому вiдiбрало мову.

– Це дуже рiдкiснi парфуми, – наче нiц не сталося, очистивши флакончик вiд пiску, продовжувала незнайомка так, нiби вони були давно знайомi. – І дуже дорогi для мене! Бажаете вiдчути аромат?

І, не чекаючи нiякоi вiдповiдi, незнайомка вiдкривае флакон.

Вона проводить ним у повiтрi перед самим носом вкрай ошелешеного Северина.

Йому паморочилося в головi цiлий день, гудiло ще з минулоi ночi. А щойно, випадково побачивши свою незнайомку, тi його памороки лише посилилися. Коли ж у його нiздрi вдарив той п’янкий i терпкий, магiчний аромат екзотичних парфумiв, в очах йому геть потемнiло вiд паморокiв, вони мимовiльно закотилися догори i Северин, по-справжньому, мало не втратив свiдомiсть. Лише якимось чудом йому вдалося уникнути повного затьмарення i втриматися на пiску у тiй самiй позi, накарачках.

А дiвчина без жодного слова закрила флакон, сховала його назад у срiблясту торбинку, пружно виструнчилася на мiцних ногах i, злегка розправивши на собi плаття, впевненим кроком, не озираючись, рушила вулицею далi в своiх справах.

Северин лише змiг провести ii довгим поглядом, а потiм ще якийсь час мов бик мотав головою, намагаючись повернутися до тями.

А батяри вже пирскали, душилися вiд смiху, катулялися довкола купи брукiвки. Северин повiльно повернув важку, затуманену голову в iхнiй бiк. Ще кiлька разiв хитнувши знеможено головою, вiн сiв у пiсок, бо пiднятися на ноги йому вже було несила.

Екзотичний, дивовижний аромат парфумiв незнайомки одразу ж настiльки глибоко проник у якiсь невiдомi дiлянки його мозку, що Северин добре вiдчув i чiтко побачив, нiби у свiтi з’явилися зовсiм новi кольори, не баченi ранiше нюанси. І той переворот у його свiдомостi можна було б порiвняти хiба що з переворотом у кiнематографi, коли до якогось часу вiдображення самого життя i всього довкола було одноманiтним, неначе чорно-бiлий фiльм. Але якогось дня, коли ти навiдуешся до кiнотеатру, а там раптом – бац! i показують кольорове кiно! Приблизно так Северин уявляв собi те, що тодi творилося в його головi, хоча насправдi усi тi процеси були набагато складнiшими. Вiн сидiв, обхопивши колiна руками, свого нерозлучного капелюха насунув аж на самий кiнчик носа, аби прикрити очi i не бачити тих вар’ятiв, якi безуспiшно намагалися зачепити Северина словами i розкрутити його на перчену розмову про кобiт.

Вiн не вiдгукувався на жодне запитання, не реагував на всiлякi зачiпки, залишався глухим до всiх i до всього, i що далi, все глибше проникав у себе. Батяри швидко полишили Северина, який нiяк до них не вiдгукувався, знайшли собi щось цiкавiшого i тiснилися купою на вiддалi.

А Северин, перебуваючи думками десь дуже далеко поза всiм свiтом, вирiшував, як тепер йому жити далi i як бути.

Раптом вiн рвучко пiдвiвся, ледве втримуючись на ногах. Вловивши тiлом рiвновагу, випрямився, потягнувся на всi боки всiма членами аж до хрускоту в кiстках, насунув капелюха на потилицю, пiдiйшов до своеi маринарки, пiднiс ii та обтрiпав з усiх бокiв у повiтрi.

– Я йду! З мене досить на сьогоднi! – кинув хлопцям Северин i, закинувши маринарку на плече, запхав одну руку в кишеню штанiв.

– Зачекай, Севере! Пан Ромко скоро повернуться! Почнуть рипiти! Зачекай! – Батяри намагалися втримати Северина, але намарне. Вiн уже рушив вулицею у керунку до центру.

– Скажете йому щось! Всiм – честь! – iдучи кинув iм, не озираючись.

Вiн не знав, куди йде.

Не знав, чого i за чим iде.

Не розумiв, що його пiдiрвало з мiсця, змусило завчасно покинути працю та й попертися у безвiсть, у заманливий передвечiрнiй простiр цього славного мiста.

Вiн не знав, що його веде, яка сила так нестримно затягуе у той вир.

Вiн усе просувався, ступав своiми змореними ногами кудись далi i дивувався сам собi, куди це вiн крокуе, бо нiякого напрямку вiн своiм ногам не задавав. Виходило так, що то не вiн керував своiми бажаннями, а його ноги керували ним i вели кудись доволi впевнено.

Що такого могло з’явитися у його головi, душi i серцi нового, незвiданого i могутнього, що змусило його, незважаючи нi на що, нi на втому й безсоння, нi на помутнiння в головi вiд випитого, покинути мiсце працi й податися у безвiсть, у новий i ще незвiданий свiт.

Що його аж так вабило?

Невже тi невидимi, мiкроскопiчнi часточки мiстичного аромату незнайомки, якi так мiцно засiли десь глибоко всерединi i збуджували немилосердно всi його нутрощi?

Вiн про це не думав.

Не мiг думати.

Не вистачало сил взагалi про щось думати.

Вiн просто йшов, зосереджено втупившись у сiрi плитки хiдника. Покiрно плентався туди, куди вели його ноги.

Життя вечiрнього Львова у всi вiки вiдзначалося особливою принаднiстю, незалежно вiд того, якi часи доводилося йому переживати. І яка б доля не спiткала це героiчне мiсто – навали орди, облога, вiйна чи мирнi днi, голод, мор, пожежi чи всiлякi руiни, здавалося, нiяким чином не могли вплинути на спокусливi принади вечiрнього Львова, чарiвного мiста, повного вогнiв.

Вулиця нарештi звiльнилася вiд нестерпноi денноi спеки та задухи i поступово оживала. Призахiдне сонце мiдно-бронзовим сяевом вкривало дахи будинкiв та вiкна верхнiх поверхiв. Сутiнки з кожною хвилиною все густiшали i згладжували гострi лiнii, облагороджували обриси будинкiв. Шурхотiли рифленi жалюзi крамниць, ховаючи на нiч вiтрини та дверi. Дрiбнi вуличнi торговцi, перекупники та невеликi ятки з найрiзноманiтнiшим товаром потрохи згортали свою, таку малоприбуткову комерцiю i пакувалися.

Пiсля тих дрiбних «комерсантiв» на всьому центральному обширi мiста залишалися купи смiття, рiзного мотлоху, гори зiпсованого товару чи зогнилих за день продуктiв. Тодi за роботу бралися львiвськi смiттярi. Тепер вони панували на вулицях – починалася iхня вечiрня змiна. Не змигнувши оком, з’являлися фiри з величезними ящиками для смiття та вiзки. Робота кипiла, завзято шурхотiли по львiвськiй брукiвцi, по сiрих плитках хiдникiв мiтли, гралi, шуфлi. І чудесним чином, за дуже короткий час всi львiвськi вулицi, очистившись, вiдроджувалися, ставали знову привабливими вже для вечiрнiх, нiчних принад.

Щойно Львiв завершував свiй трудовий день, як на змiну йому з’являвся iнший, не менш важкий – Львiв вечiрнiй. Коли однi заклади вже зачинялися, iншi щойно розпочинали роботу – вiдчинялися ширше дверi крамниць, кав’ярень, ресторанiв, кiна. Бiля дансингiв та театрiв юрмилася розкiшно вбрана публiка, i з вiкон усiх розважальних закладiв линули, запруджували мiсто першi звуки джазу. І виходили на передвечiрнi вулицi першi кишеньковi злодii, повii та iхнi сутенери.

Вогнi великого мiста заманювали, змушуючи всiх охочих бездумно вiддаватися у його солодкий полон i легко лягати на хвилi безтурботного грiха, сповна випити чашу пропонованих мiстом спокус.

Северин давно про це дуже добре вiдав. Хоча й зазнав змалечку важкого життя i сам спробував на смак усю його гiркоту, все ж почувався щасливим лише вiд одного усвiдомлення, що вiн – львiв’янин! І що йому надзвичайно поталанило народитися саме тут, на вiдмiну вiд усiх iнших нещасних людей, яким так не повезло в життi, бо вже нiколи не зазнають солодкоi втiхи – назвати себе правдивим львiв’янином.

Якось у дитинствi старий мудрий батяр порадив йому, коли на катехiзацii панотець раптом спитае, що таке украiнська дiаспора, вiдповiсти так: то е всi украiнцi свiту, котрi мешкають поза межами Львова. Тодi, малим, вiн ще не змiг вiдчути всю сiль цього батярського дотепу. А тепер добре знав i погоджувався, що весь украiнський нарiд дiлиться на львiв’ян i украiнську дiаспору. Вiн давно вже спробував майже всi вечiрнi й нiчнi, таемнi принади Львова. І недаремно про це мiсто складено стiльки пiсень. Бо що ще залишаеться батярськiй душi, котра спокусилася вечiрнiм Львовом? Тiльки спiвати!

Северин усе це дуже добре знав, але сьогоднi був збентеженим, вiн не йняв вiри, що таке щось могло з’явитися у мiстi йому невiдоме, про що вiн не здогадувався, але дуже прагнув розкрити.

Аж раптом гостро вiдчув збудливий аромат, який не давав йому спокою кiлька останнiх годин. Северин завмер, прилип до краю стiни, одним скоком сховався за нею. Виглядав одним оком на людну вулицю.

Вiн не помилився.

То була вона.

Северин уважно спостерiгав за нею зi свого сховку.

Вiн ще не знав, навiщо це все робить, навiщо йшов за нею, шукав ii. Лише несподiвано вiдчув, що йому стало приемно непомiтно спостерiгати за всiма ii дiями, рухами, жестами, залишаючись невидимим, стежити за нею, переслiдувати ii всюди.

Його охопила якась пристрасть переслiдування.

Полювання на жiнку?

Вона довго крутилася бiля виставлених на вулицi букетiв великоi i неймовiрно дорогоi крамницi квiтiв Марцелiя Краевського. Примiрялася то до одного букету, то до iншого. Врештi зайшла досередини. Северин вийшов зi своеi засiдки i прошмигнув на iнший бiк вулицi, ближче до квiтковоi крамницi, та зник у новiй схованцi.

Вона вийшла у супроводi галантного власника крамницi, який нiс перед собою величезний, загорнутий у тонкий папiр оберемок бiлих троянд. За ними вийшов хлопець, вочевидь посланець. Вона витягнула зi своеi торбинки вiзитiвку, вручила ii хлопцевi, а власник передав йому оберемок троянд. Хлопець вклонився i вiдiйшов. Вона ще хвильку перемовлялася з квiтникарем, який усе кланявся, i, попрощавшись з ним, неквапно рушила вулицею далi.

Северин – за нею.

Наступною була крамниця найдорожчих французьких парфумiв Роша. Там вона теж провела доволi часу.

А на Львiв опустилися справжнi сутiнки, i Северин у своiх засiдках усе бiльше вiдчував нiчну прохолоду. Нарештi вона покинула крамницю парфумiв i, не озираючись, пiшла центральними вулицями, аж поки не зайшла в дорогу каварню, замовила чай i сирник.

Северин вiдчув голод. В iнший час знайшов би, як його втамувати. А тепер – що? Мусiв терпiти.

Вона вийшла з каварнi i вперше зупинилася, роззиралася по вулицi, нiби вибираючи, куди ж тепер iй прямувати. З Гетьманськоi звернула до Марiйськоi площi, пройшла повз образ Матки Божоi, перейшла Легiонiв, на вулицю Копернiка, до Пасажу Мiколяша.

Северин пришвидшив хiд. Вiн боявся загубити ii в натовпi, у той же час намагався залишатися непомiченим.

На Копернiка вона побула недовго. Очевидно, у неi з’явився чiткий план. Северин з-за рогу будинку помiтив, як вона зайшла до кiна. Там якраз вiдбувалася прем’ера нового польського фiльму – патрiотична, але неймовiрно довга, аж на двi серii, нудна стрiчка про польських легiонерiв.

Ну-у-у! То вже надовго! Северин i розсердився, i здивувався – невже вона такi фiльми дивиться?! Вiн уже хотiв плюнути на все та й вертатися домiв. Але щось його стримувало. Щось змусило його вирiшити дочекатися.

Центральнi вулицi засяяли електричним освiтленням. Справжне нiчне життя мiста набирало обертiв. Удень такий стомлений, знедолений безпробудною працею, безпросвiтнiм життям старезний Львiв уночi перероджувався, неначе типовий скурвий син – пiдстаркуватий львiвський фацет, король нiчних вулиць, фраер, сластолюб i альфонс, в якого ще з’являвся дриг, коли бачив перед собою файнюську, молодесеньку кобiтку.

Северин пройшовся перед сяючим входом до кiнотеатру, де вже розпочався останнiй сеанс. Чекати йому доведеться не менше двох годин. Знiчев’я вiн розглядав афiшi та анонси нових фiльмiв.

«Дракула. Привид ночi», «Фантомас». А ото мав би бути цiкавий фiльм – «Набережна туманiв» з Жаном Габеном у головнiй ролi. Северин обожнював Габена! По кiлька разiв переглядав усi фiльми з його участю. Йому взагалi французьке кiно подобалося навiть бiльше, нiж американське. А це що? Новi документальнi фiльми Ленi Рiффеншталь – «Олiмпiя», «Трiумф волi». Колосально! Северин переглянув усi афiшi, перечитав усi фiльмовi анонси, але часу до кiнця сеансу все одно залишалося ще дуже багато. І вiн вирiшив пошпацерувати вулицею туди й назад кiлька разiв та й так убити час. Не стовбичити ж йому на одному мiсцi!

Недалеко вiд кiнотеатру вiн зупинився. Його слух привабили гарнi джазовi пасажi у супроводi приемного жiночого голосу. Тi звуки й спiв долинали з великого прочиненого вiкна одного з чисельних на цiй вулицi ресторанiв, кожен з яких змагався, заманюючи до себе усiма можливими способами талановитих музикантiв та цiкавих виконавцiв. Видно, цьому ресторану останнiм часом таланило бiльше вiд iнших закладiв. З його великоi зали на вулицю линули справдi чудовi, у доброму виконаннi мелодii та гарний спiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andriy-arkan/batyar-z-kleparova/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения